Повія - Мирний

про оце все, мар­шал Ло­ша­ков пiд­няв ба­та­лiю про­ти та­ко­го ко­за­чо­го пра­ва. Звон про земськi спра­ви нi­чо­го про се яс­но не ка­же, а за­кон про сос­лов­нi пра­ва усiм ясує, що ко­за­ки при­лу­ча­ються до крес­тян, од­бу­ва­ючи вся­кi од­бут­ки, i ко­ри­сту­ю­ться усiм тим, чим ко­рис­ту­ються i крес­тя­ни. От че­рез це i не слiд їх при­лу­ча­ти до раз­но­чин­цiв, а хай во­ни ви­бирають глас­них на своїх во­лос­них схо­дах, скiльки на кож­ну во­лость приз­на­че­но.

"Оцим ра­хун­ком, ко­ли йо­го ствер­дять у сто­ли­цi, зра­зу пе­ре­по­ло­ви­ниться глас­них вiд му­жи­кiв. А як їх зменшить­ся, то то­дi i на­шо­му бра­то­вi дво­ря­ни­но­вi, - ка­зав Ло­ша­ков, - бу­де бiльший прос­тiр у земських спра­вах; то­дi ми i вся­ким вер­хо­во­дам му­си­мо утер­ти но­са. А що це ст­вердять - то як пить дать! Бо ду­же вже отi вер­хо­во­ди, зли­гавшись з му­жич­чям, за­ли­ли усiм за шку­ру са­ла. Тре­ба про се не мов­чати, а бiльше го­мо­нi­ти; тре­ба про се пiд­ня­ти пи­тання i на дво­рянсько­му, i на земсько­му з'їздах. Не ви­го­ре на од­но­му - ви­го­ре на дру­го­му! А так, мовч­ки, зло­жив­ши ру­ки, си­дi­ти не го­диться. Тре­ба про­бi гу­ка­ти на увесь свiт, на все цар­ство!"

Усi дво­ря­ни згод­жу­ва­лись на це з своїм мар­ша­лом. "Що не ка­жи, а го­ло­ва у йо­го на в'язах не­аби­яка. Кепсько муд­рий удав­ся, муд­рий, та ще й зав­зя­тий - за що не вiзьметь­ся, то вже до­ве­де йо­го до краю. Од­но йо­му бра­кує - ду­же без­пут­ний у жит­тi: з жiн­кою не жи­ве, во­на десь по загра­ницях вiється, а вiн тут. Не­ма тiї врод­ли­вої па­нiї або й про­стої дiв­ки, щоб вiн не упа­дав бi­ля неї. Ну, та се вже наш дав­нiй грiх. Хто у цьому не вин­ний? А що­до гро­мадських справ, то вiн за їх пер­ший обо­ро­нець. Йо­му б не мар­ша­лом бу­ти, а гу­бер­на­то­ром або й са­мим мi­нiст­ром. Го­ло­ва, розу­мом на­топ­ту­ва­на го­ло­ва!"

Отак роз­мов­ля­ли по­мiж со­бою наїжджi па­ни, гу­ля­ючи не­ве­лич­ки­ми гур­та­ми по мiс­ту.

Осiннiй день брав­ся уже до ве­чо­ра. Сон­це, чер­во­но гра­ючи, сi­да­ло; за­хiд па­лав, на­че по­же­жею. У то­му ве­чiрньому чер­во­но­му свi­ту кра­су­вав­ся го­род: ви­со­кi та бi­лi бу­дин­ки злег­ка чер­во­нi­ли бi­ли­ми стi­на­ми, мов во­ни бу­ли викра­шенi чер­во­ною крас­кою; за­лiз­на їх пок­рiв­ля па­ла­ла зелен­им вог­нем; шиб­ки у вiк­нах гра­ли, вiд­ки­да­ючи вiд се­бе че­рез ули­цi сно­пи чер­во­но­го ог­ню; церк­ви, ся­ючи своїми ба­нями та зо­ло­ти­ми хрес­та­ми, здається, ще ви­ще здiй­ма­ли їх уго­ру, заг­ля­да­ли у тем­но-си­ню бла­кить не­ба, що без­мiр­но ши­ро­ким ко­лом розп­рос­то­ри­лось над зем­лею. За­те тiнь дов­ша­ла, тем­нi­ша­ла; ви­со­ке де­ре­во на­че збi­га­ло­ся до­ку­пи, щоб не роз­гу­би­ти­ся за нiч; дов­га тiнь вiд йо­го па­да­ла че­рез усю ули­цю, i пiд нею бу­ло якось мо­то­рош­но. Про­хо­жi мер­щiй ми­на­ли тi тем­нi мiс­ци­ни, про­би­ра­лись на свiт, де сто­яв який­сь глу­хий го­мiн… Аж ось зра­зу Десь бух­ну­ло, щось ох­ну­ло! Усi ки­ну­ли­ся… Не­за­ба­ром по­над го­ро­дом по­неслися го­лос­нi хви­лi пол­ко­вої му­зи­ки.

- Музика! Му­зи­ка! У са­док! Мер­щiй у са­док! - за­гу­ка­ли, за­ме­ту­ши­ли­ся лю­ди по ули­цях.

- Ми ще чаю не пи­ли. Пi­де­мо до­до­му чаю пи­ти, - щебета­ли­ ве­се­ло па­нян­ки до мо­ло­дих па­ни­чiв, що, мов жу­равлi, обс­ту­пи­ли гряд­ку квi­ток.

- I варт за­би­ва­ти­ся зад­ля чаю до­до­му? Хi­ба йо­го у сад­ку не­має? Нап'ємо­ся у сад­ку, - пiд­мов­ля­ли па­ни­чi.

- А справ­дi? - зго­ди­ла­ся од­на.

- А що ж? Чи в са­док, то i в са­док! - пiд­дер­жа­ли дру­гi. - Му­зи­ки пос­лу­хаємо, на арф'янок по­ди­ви­мо­ся.

I чи­ма­лий гурт па­ни­чiв з па­нян­ка­ми мер­щiй по­тяг­ли ули­цею до сад­ка, де так го­лос­но на увесь го­род за­ти­на­ла му­зи­ка.

Коло сад­ка тиск, дав­ка. У церк­вi, на ве­ли­ких про­це­сi­ях так тiс­но не бу­ває, як ко­ло са­до­вої бу­доч­ки, ку­ди зно­си­ли го­ро­дя­ни се­миг­ри­ве­ни­ки, щоб увiй­ти в са­док. Жид з жи­дiв­кою не пос­пi­шаться ви­да­ва­ти бi­ле­ти, та­кий зра­зу пук рук по­тяг­ло­ся ту­ди.

- Два бi­ле­ти!.. Три!.. П'ять!.. - гу­ка­ли то з то­го, то з друго­го бо­ку. Гро­шi бряж­ча­ли; жид з жи­дiв­кою ме­та­ли­ся, як му­хи в ок­ро­пi.

Аж ось чи­ма­ла ку­па, заб­рав­ши бi­ле­ти, по­су­ну­ла прохо­дом мiж дво­ма ви­со­чен­ни­ми до­ма­ми у са­док. Над тим про­ходом на дов­го­му дро­тi ко­ли­хав­ся цi­лий обе­ре­мок цвiт­них лiх­та­рiв, не­мов ве­сел­ка дов­гою ду­гою по­вис­ла над проход­ом. А там - да­лi за нею - ог­ню-огню! свi­ту-свi­ту! Тро­хи не кож­на гiл­ка убо­го­го са­до­во­го де­ре­ва го­рi­ла своїм вог­нем; над кож­ною стеж­кою ви­сi­ла цвiт­на ду­га.

- А гар­но як! О, гар­но як! Бi­сiв Штем­берг! Вiн та­ки має смак! - ди­ву­ва­ли­ся вхо­жi.

Справдi, там бу­ло гар­но: сте­жеч­ки, що зви­ва­ли­ся змiєю по­мiж кру­га­ми цвiт­ни­кiв, бу­ли свi­жо уси­па­нi сi­яним пiс­ком; ро­жаїстi гру­шi, дрiб­но­лис­тi ака­цiї та ши­ро­ко­лис­тi мо­лодi осо­ко­ри та клен­ки вис­вi­чу­ва­ли цвiт­ни­ми шка­ли­ка­ми, Зда­ле­ка зда­ва­ло­ся, не­мов то та­ка овощ на їх гiл­ляч­ку гой­дається; все за­лиш­не гiл­ля, що вис­тав­ля­ло­ся над стежкам­и, бу­ло пiд­рi­за­не, пiдст­ри­же­не, щоб не лiз­ло нез­на­рош­не у вi­чi, не за­бо­ро­ня­ло гу­ля­ти; вiд цвiт­них шка­ли­кiв па­да­ли на бi­лий пi­сок i си­нi, i зе­ле­нi, i жов­тi, i чер­во­но-га­ря­чi кру­жа­ла свi­ту, i зда­ва­ло­ся, що то стеж­ки оз­доб­ле­нi цвiт­ни­ми камiн­цями, по яких злег­ка ша­мо­тi­ли шов­ко­вi хвос­ти па­нянських спiд­ниць та виск­ри­пу­ва­ли ла­ко­вi чо­бiт­ки па­ничiв. То все бу­ло на бо­ко­вих хо­дах. А на го­лов­но­му? Цi­ла мет­ка невел­ичких ха­ла­буд, гус­то об­ви­тих ди­ким виноградо­м, чор­нi­ла­ся­ своїми вхо­да­ми, не­мов чор­нi печер­и пороззявля­ли свої ро­ти, ди­ву­ючись на рiз­ноц­вiт­не ся­ево. По тих ха­ла­бу­дах тiльки де-не-де го­рi­ли свi­чеч­ки i метушил­ись якiсь неп­ри­мiт­нi тi­нi, не­мов мерт­вя­ки повил­азили з то­го свi­ту i з-за зе­ле­ної за­са­ди лю­бу­ва­ли­ся на гульби­ще, що ши­ро­кою рiч­кою роз­ли­ва­ло­ся ко­ло са­мо­го вок­за­лу. Там все ди­во i все чу­до, яке при­га­да­ли зро­би­ти з ог­ню i свi­ту людськi го­ло­ви. Он ве­ли­чез­нi скля­нi баньки, не­мов три сон­ця, ви­сять над трьома вок­зальни­ми две­ри­ма i вiд­кидають вiд се­бе жов­то-мо­лоч­ний свiт; ко­ло їх цi­ла дов­га низ­ка цвiт­них лiх­та­ри­кiв грає, мов та ве­сел­ка, усi­ма цвiтам­и; там ко­ло ви­со­ких стов­пiв, що пiд­дер­жу­ва­ли ши­рокi пiд­даш­ки вок­за­лу, гой­дається дов­га вер­веч­ка ма­лих неп­ри­мiт­них ка­ган­чи­кiв, не­мов зi­роч­ки спус­ти­ли­ся з тем­ного не­ба i уни­за­ли со­бою отi ви­со­кi стов­пи. Пiд пiддашками­ без­лiч стульцiв, ос­ло­нiв, штуч­но вип­ле­те­них з ло­зи ди­ван­чи­кiв, у вок­за­лi - сто­лiв, то дов­гих-пре­дов­гих, то круг­лих не­ве­лич­ких, то чо­ти­риг­ран­них зад­ля карт, на дов­гих сто­лах цi­лi обе­рем­ки ог­ню-свi­ту у ши­ро­ких посвiтн­иках, круг­лих лам­пах, ви­со­ких i низьких пiдс­та­вах; цi­лi ку­пи уся­ких наїдкiв та на­пит­кiв; вис­та­ви штуч­них ви­робок з скла, по яких пе­ре­ли­вається увесь той свiт рiз­ни­ми кольора­ми, сип­ле цвiт­ни­ми Iс­кор­ка­ми. А там, з бо­ку вокзал­у, ви­со­ка кап­ли­ця з круг­лою осе­лею, гус­то з бо­кiв опо­ви­та ви­ног­ра­до­вим хме­лем. Там, у тiй кап­ли­цi, примос­тилася пол­ко­ва му­зи­ка, i її зич­ний пок­лик та го­лос­нi завод­и роз­хо­ди­ли­ся по всьому сад­ку.

Мала пташ­ка, та що за крас­нi пiр­ця на со­бi має: невелич­кий са­док, та скiльки ту­ди на­ро­ду