Повія - Мирний

а те, що во­ни пер­шi ста­нуть на­вперейми шля­ху тво­го, от­ру­ять йо­го, - упав­шим го­ло­сом мо­вив До­в­б­ня. - А все-та­ки оже­ню­ся! Ма­те­рi їх ду­ля! - гук­нув вiн, мах­нув­ши ру­кою. - Да­вай­те лиш чаю.

- Христе, чаю! - гук­нув Про­цен­ко.

Христя увiй­шла i, пох­ню­пив­шись, по­ча­ла на­ли­ва­ти чай.

Довбня зирк­нув на неї.

- Ти, ба­чу, й до­сi сер­диш­ся? Я не знав, що ти та­ка обра­з­ли­в­а. Ну, ви­бач. Ви­бач та пос­лу­хай, що я ска­жу то­бi. Ти зна­єш Ма­ри­ну? Во­на то­бi, здається, то­ва­риш­ка? За­мiж ви­ходе. От при­ходь на ве­сiл­ля.

Христя, со­пу­чи, на­ли­ла чай, по­ди­ви­ла­ся, що Про­цен­ко не до­пив ще сво­го ста­ка­на, i мовч­ки пiш­ла з ха­ти.

- Мовчиш… Сер­диш­ся? Ну i сердься, гос­подь з то­бою! - ска­зав Довб­ня i зно­ву прий­няв­ся за ци­гар­ку.

Допивши чаю, вiн зра­зу зняв­ся.

- Прощайте.

- Куди ж се?

- Треба. Од­на си­дить на квар­ти­рi, ску­чає… Так не забуде­те­, прий­де­те?

- А ко­ли?

- У пер­шу не­дi­лю пiс­ля во­дос­вят­тя… При­ходьте.

- Спасибi, прий­ду. Довб­ня пi­шов.

- А ти, ду­роч­ко, роз­сер­ди­ла­ся, - про­вiв­ши Довб­ню, повер­нувся до Христi Про­цен­ко. - I чаю не схо­тi­ла пи­ти!

- Чого ж вiн пле­ще та­ке? Як ще п'яний не ува­лив­ся?!

- Ось же­ниться - оха­неться.

- Хто же­ниться? вiн? Яка дур­на за йо­го пi­де?

- Як яка? Ма­ри­на!.. Вiн же про­хав те­бе на ве­сiл­ля до неї.

- Та вiн оже­ниться на Ма­ри­нi? - аж скрик­ну­ла Хряс­тя. Го­дi - ду­ри­те!

- Справдi ка­зав, що же­ниться. Про­хав на ве­сiл­ля.

- Що ж, ви пi­де­те?

- Обiцяв.

- Хм… - ди­ву­ва­лась са­ма со­бi Хрис­тя.

П'ючи чай, во­на ра­зiв з де­сять все до­пи­ту­ва­лась у Про­це­н­ка, чи справ­дi то Довб­ня же­ниться на Ма­ри­нi. I все їй якось не вi­ри­ло­ся, не хо­тi­ло­ся вi­ри­ти. Про­цен­ко ка­зав, що не став би ж Довб­ня кле­па­ти сам на се­бе. Се так її здивува­ло­, що во­на за­бу­ла про свою не­дав­ню об­ра­зу, про не­дав­нi сльози. Довб­ня те­пер стри­мiв гвiзд­ком у її го­ло­вi, сто­яв пе­ред очи­ма. Вiн те­пер зда­вав­ся їй якимсь кра­щим, якимсь ви­щим.

- Якщо не бре­ше Довб­ня та справ­дi же­ниться на Ма­ри­нi, то доб­ре зро­бить, - ска­за­ла во­на. по­ду­мав­ши.

- А що?

- Так. Не про­па­де дур­но дiв­ка. Та i йо­го приг­ля­не.

- Не вi­риться щось ме­нi, щоб Ма­ри­на йо­го гля­дi­ла. Не та­ка во­на! - од­ка­зав Про­цен­ко.

- Що ж, во­на не та­ка лю­ди­на, як i всi? не та­ке сер­це має? - об­раз­ли­во за­пи­та­ла Хрис­тя.

Проценко на те нi­чо­го не од­ка­зав. Вiн пi­шов у свою ха­ту по­чи­та­ти; а во­на, пе­ре­ми­ва­ючи ста­ка­ни, все ду­ма­ла про Ма­ри­ну та про Довб­ню… Ма­ри­на ви­хо­дить за­мiж… Довб­ня же­ниться на Ма­ри­нi… Хто та­ка Ма­ри­на? Прос­та дiв­ка з се­ла… Хто та­кий Довб­ня? Па­нич, хоч i зла­ма­ний… Гриць на­вiть од­мi­чує йо­го, як ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка… I от вiн женить­ся, же­ниться на Ма­ри­нi… Чуд­но, див­но… Що ж тут дивно­го? По­до­ба­ла­ся йо­му Ма­ри­на, а вiн Ма­ри­нi, ну й по­же­ня­ть­ся­. I не­ма нi­чо­го чуд­но­го. Що па­нич? Так хi­ба, як вiн па­нич, то йо­му i мож­на прос­тих дiв­чат ду­ри­ти, з ума зво­дити?.. Це от як­би i Гриць оже­нив­ся на ме­нi… Хi­ба б я йо­го не лю­би­ла, хi­ба б я йо­го не бе­рег­ла? А що, як Гриць же­ниться на ме­нi? I я то­дi з ро­бiт­ни­цi ста­ну па­нi­єю, одi­ну­ся по-панськiй - i не пiз­на­ти ме­не… А вже ж i лю­би­ти­му. Ма­тiн­ко моя! - аж скрик­ну­ла Хрис­тя, за­ту­ли­ла­ся до­ло­ня­ми i з нес­тям­ки цi­лу­ва­ла свої ру­ки, ду­ма­ючи, що то Гри­ця цi­лує…

Минуло свя­то. Прий­шла iор­дань i прой­шла. Во­на впа­ла як­раз в чет­вер, а в не­дi­лю Довб­ня бу­де бра­ти шлюб з Ма­риною.

- I ви пi­де­те-та­ки? - спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на у Процен­ка.

- А що ж? Обi­цяв. Тре­ба пi­ти.

Пистина Iва­нiв­на ус­мiх­ну­ла­ся, по­тiм скри­ви­ла­ся i нi­чо­го не од­ка­за­ла. У не­дi­лю вiн справ­дi пi­шов. За­раз пiс­ля обi­ду одiв­ся i пi­шов, бо вiн­чан­ня за­га­да­не бу­ло над­ве­чiр. Хрис­тя мог­ла б - ле­тi­ла за ним. Їй хо­тi­ло­ся по­ди­ви­ти­ся на Ма­ри­ну, по­ба­чи­ти, як во­на удi­та, як сто­яти­ме у церк­вi, чи пiд па­ру Довб­нi? Бо­же, як хо­тi­ло­ся!.. Та ба - не мож­на: що­ден­на ро­бота ро­бо­тою, а то ще на по­не­дi­лок па­нi за­га­да­ла дру­гу ро­боту: пек­ти бу­лоч­ки до чаю, бо на вiв­то­рок нап­ро­ше­но го­стей. Тре­ба за­ра­нi все на­го­ту­ва­ти, та й дог­ля­ну­ти, щоб до ла­ду бу­ло. Зв­ечо­ра пiд про­цi­ди­ти, до свi­ту учи­ни­ти, щоб на ра­нок усе го­то­ве бу­ло… Хрис­тя ути­рає пiд, па­нi стоїть над нею та ди­виться, а в Хрис­тi пе­ред очи­ма церк­ва, вiн­чання… Нi­як з го­ло­ви не йде!.. "Та вже ж хоч цi­лу нiч не спа­ти­му, дiж­ду Гри­ця; прий­де, роз­ка­же, як там бу­ло. Вiн обi­цяв не ба­ри­ти­ся", - утi­ша са­ма се­бе Хрис­тя, бов­та­ючи цiд у ма­кор­те­тi.

- Буде уже. Про­цi­ди, - ка­же па­нi. Про­цi­ди­ла.

- Постав же на пiч, хай вис­тоїться. Та й спа­ти за­ра­нi ля­гай. Упiв­но­чi тре­ба цiд зав­да­ти, щоб к свi­ту пос­пi­ло… I я вста­ну, - на­ка­зує па­нi.

Заранi по­ля­га­ли усi; ляг­ла i Хрис­тя. Та їй не спиться: i ве­сiл­ля з дум­ки не йде, i па­ни­ча до­жи­дає, щоб стрi­ну­ти… Бо­же! як дов­го час той iде, здається, кiн­ця йо­му не­має!

Не швид­ко по­чу­ла Хрис­тя стук у вiк­но… "Вiн, вiн, Гриць! От ко­ли усе роз­ка­же…" Як на­вi­же­на, Хрис­тя мер­щiй ки­ну­ла­с­я сi­неш­нi две­рi од­чи­ня­ти.

Вона не по­ми­ли­ла­ся. То був справ­дi Про­цен­ко. Тiльки що во­на од­су­ну­ла, впус­ти­ла, як вiн зра­зу i уче­пив­ся за неї.

- Ходiмо, сер­це, до ме­не, - шеп­че, га­ря­че об­да­ючи по­цi­лун­ка­ми, i Хрис­тя чує, як вiд йо­го не­се пот­ро­ху хме­лем.

- Панi швид­ко вста­не, - од­ка­зує Хрис­тя.

- Чого?

- На завт­ра бу­лоч­ки зав­да­ли.

- Гаспидськi бу­лоч­ки! - гук­нув вiн.

- Як! то ж хлiб свя­тий!

- Який там вiн свя­тий! I сви­ня, по-твоєму, свя­та, що чо­ло­вiк її їсть?

- То ж сви­ня, а то хлiб.

- Ну, хай, по-твоєму, i свя­тий. Тiльки хо­дi­мо, сер­це. Оце тi­льки що з ве­сiл­ля. При­си­лу­ва­ли чар­ку тiї гас­пидської го­рiл­ки ви­пи­ти. Хо­дi­мо, го­лу­боч­ко! Ти ж у ме­не од­на найкра­ща. Там усе шваль, тво­го од­но­го мi­зин­ця на но­зi не сто­ять! - I вiн, не дав­ши i две­рей за­чи­ни­ти, по­во­лiк її за со­бою. Во­на, од­на­че, i не про­ти­ви­ла­ся, їй так хо­тi­ло­ся ско­рi­ше по­чу­т­и, як бу­ло на ве­сiл­лi, та хто був, та яка Ма­ри­на, чи не пе­ре­мi­ни­ла­ся.

- Марина? Ма­ри­на яка бу­ла, та­кою i зос­та­ла­ся - хльорка, та й го­дi! - ска­зав вiн. - Довб­ня не­щас­ний з нею бу­де.

- От уже i не­щас­ний! Чо­го? Ви са­мi ка­за­ли, що щас­тя, як тряс­ця: ко­го схо­че, то­го й на­па­де.

- Тiльки не з Ма­ри­ною. Во­но од неї, як од то­го ли­хо­го, тi­кає. Ну, яке щас­тя з хльоркою?

- А хто ви­ну­ва­тий? Ви ж i ви­ну­ва­тi: зав'яже­те свiт дiв­цi, та то­дi i хльорка.