Повія - Мирний

спо­чи­ти, а ти ся­деш бi­ля ме­не по­чи­та­ти яку книж­ку або га­зе­ту. Ра­зом до­вi­даємо­ся, що дiється в свi­тi, по­су­ди­мо й спо­чи­не­мо. А уве­черi за чаєм - зно­ву за книж­ку. Ти ще не знаєш, що то за втi­ха тi книж­ки! Там - цi­лий мир, ви­щий, кра­щий вiд сього, у яко­му ми ба­рах­та­емо­ся, мов сви­нi в бар­ло­зi!

- А чо­му ж тут не мож­на зро­би­ти сього? Чо­го тре­ба за ним їзди­ти аж у гу­бер­нiю? - спи­та­ла во­на йо­го.

- Тут? Мiж си­ми со­ба­ка­ми, а не людьми! Хi­ба мiж ни­ми мож­на як слiд жи­ти? Во­ни поч­нуть смi­яти­ся, гор­ду­ва­ти на­ми, а се - тiльки бу­де по­ло­ха­ти на­ше щас­тя. Нi, тут, Хрис­те, не мож­на так про­жи­ти, як са­мо­му хо­четься.

- А чо­го ж там мож­на? Хi­ба там iн­шi лю­ди?

- Iншi. Там бiльше є ро­зум­них, книж­них лю­дей, що й са­мi так жи­вуть, як хо­чуть, i дру­гим да­ють жи­ти.

- Та й доб­рi ж тi, вид­но, лю­ди! От, як­би справ­дi нам до їх… - шеп­че во­на, гор­ну­чись до йо­го.

- Доберемось! Ще на­ша до­ля не вми­ра­ла. По­тер­пi­ти тiль­ки тро­хи тре­ба. "Тер­пi­ти? - ду­має Хрис­тя. - Та не тiльки зи­му та вес­ну, а рiк, цi­лий вiк бу­ду тер­пi­ти, аби бi­ля те­бе, аби, мiй го­лу­бе, з то­бою!"

X

***

Настало рiзд­во, пiш­ли гу­лян­ки. Па­ни тiльки пер­ший день про­си­дi­ли до­ма, а з дру­го­го як за­ря­ди­ли - день у день, нiч у нiч у гос­тях. Тяг­нуть i Про­цен­ка з со­бою.

Христя нудьгує: бу­ден­нi днi бу­ли їй щас­ли­вi­шi над свя­то!

- Ти са­ма не су­муєш, Хрис­ти­но? - спи­тав­ся вiн на п'ятий. Хрис­тя важ­ко зiтх­ну­ла.

- Менi аби вам бу­ло ве­се­ло, - сум­но од­ка­за­ла.

Йому жаль її ста­ло. Пис­ти­на Iва­нiв­на гук­ну­ла до йо­го з кух­нi i в той ве­чiр:

- А ну­те, зби­рай­те­ся! Хо­дi­мо.

- Нi, я не пi­ду. Щось ме­нi не­ду­житься сьогод­нi. Бу­ду до­ма си­дi­ти, - од­ка­зав вiн, вiд­хи­лив­ши две­рi.

Пистина Iва­нiв­на прик­ро по­ди­ви­ла­ся на йо­го, по­тiм пе­ре­ве­ла пог­ляд на Хрис­тю. Хрис­тi зда­ло­ся, що во­на на­че на об­лич­чя пе­ре­мi­ни­ла­ся - зблiд­ла. Оже нi­чо­го не ска­за­ла, за­брала дi­тей i пiш­ла. Щас­тя Хрис­тi: те­пер во­ни зос­та­ли­ся уд­вох на всi ха­ти!

- Будемо пи­ти чай уку­пi. Хоч раз по­ба­чу, як ми бу­де­мо жи­ти ко­лись, - ска­зав вiн.

У трьох во­дах ми­ла Хрис­тя свої ру­ки i все ще сер­ди­ла­ся, що во­ни у неї не та­кi бi­лi та чис­тi, як їй хо­тi­ло­ся. Чай по­сi­да­ли пи­ти у сто­ло­вiй, де завж­ди па­ни п'ють; вiн по один бiк сто­лу, во­на нап­ро­ти йо­го.

Боже! яка во­на щас­ли­ва! Упер­ше зро­ду во­на чує рiв­ною се­бе з ним, близькою до йо­го. Як на­вiс­на, во­на ки­дається то до чай­ни­ка, чи не пос­пiв ще чай, то ста­ка­ни пе­ре­ми­ває, бо на ден­цi щось чор­нiє та­ке. Сер­це в неї так б'ється, ру­ки трем­тять; а вiн ди­виться на неї та смiється: i те, мов, не так, i дру­ге.

- Та це ж упер­ше… Це ж упер­ше ще! - со­ром­ля­чись, одка­зує во­на. - При­вик­ну - бу­ду, як i справж­ня гос­по­ди­ня.

- Побачимо, по­ба­чи­мо!

Тiльки що Хрис­тя на­ли­ла два ста­ка­ни чаю, як по­чу­ла, що ку­хон­ни­ми двери­ма щось стук­ну­ло. Во­на так i об­мер­ла.

- Прийшов хтось… Нев­же па­ни? - її пе­ре­ля­ка­ний пог­ляд не­са­мо­ви­то бi­гав по ха­тi, по две­рях.

- А хоч i во­ни? Чо­го ж ти ля­каєшся? - зас­по­коює вiн. - Ска­жеш: чай на­ли­ва­ла.

Вона схо­пи­ла­ся i мер­щiй пом­ча­ла­ся у кух­ню. Чи­ясь чор­на пос­тать бов­ва­нi­ла се­ред ха­ти.

- Хто то?

- Я, - обiз­вав­ся товс­тий го­лос. - Гри­го­рiй Пет­ро­вич до­ма? Во­на пiз­на­ла Довб­ню.

- Дома… не­ма! - пе­ре­вiв­ши дух, скрик­ну­ла во­на..

- Як не­ма? А то ж хто си­дить? - пи­тає Довб­ня, ука­зу­ючи на Про­цен­ка, що си­дiв спи­ною до ку­хон­них две­рей.

- Вони чай п'ють.

- Ну то що? I я чаю не пив; ра­зом нап'ємо­ся.

- То Лу­ка Фе­до­ро­вич? - по­вер­та­ючись, спи­тав Про­цен­ко. - А-а, сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Що це вас так дав­но нiг­де не вид­но? Жа­луй­те ж сю­ди…

- Хiба ви пе­реб­ра­ли­ся у дру­гу ха­ту?

- Нi. Тут завж­ди ха­зяїни чай п'ють. Сьогод­нi во­ни усi пiш­ли в гос­тi, а я зос­тав­ся до­ма; то, щоб не ла­ма­ти їх по­ряд­кiв, пе­рей­шов сю­ди чаю на­пи­тись… Жа­луй­те, жа­луй­те, - запро­хував вiн, див­ля­чись на Довб­ню, що чо­гось у кух­нi м'явся.

- Хай оде­жа тут по­ле­жить. Нiх­то її не вкра­де? - повернув­ся­ той до Хрис­тi, кла­ду­чи пальто на пiл.

- Хто б же її тут зай­няв? Сла­ва бо­гу, ще зло­дiїв не бу­ло, - об­раз­ли­во вiд­ка­за­ла Хрис­тя.

- Та хто йо­го знає? Мо­же, мос­каль який зай­де. Те­пер їх до сто­гас­пи­да у го­род увiй­шло.

- Чого ж во­ни сю­ди зай­дуть? - ди­вується Хрис­тя.

- А мо­же, до те­бе!

На Хрис­тю на­че хто кип'ятку ли­нув!

- Я не та­ка, як Ма­ри­на, щоб до ме­не мос­ка­лi хо­ди­ли! - гнi­в­но од­ка­за­ла во­на; та Довб­ня вже пi­шов у гос­тин­ну i не чув її од­ка­зу.

Сумна та не­ве­се­ла сi­ла во­на на ла­вi край сто­лу i пiд­пе­р­лас­я ру­кою пiд що­ку. Не­ве­лич­ка сте­жеч­ка свi­ту про­би­ва­лася ­з гор­ниць крiзь две­рi i дов­гою смуж­кою сла­лася на чор­нiй до­лiв­цi. Хрис­тя ди­ви­ла­ся на ту сте­жеч­ку, а нудь­га та до­са­да, як об­ценька­ми, да­ви­ли її сер­це… Там, за две­рима, на сто­лi зос­тав­ся її не­до­пи­тий чай; той чай, що во­на упер­ше зро­ду на­мi­ря­ла­ся ви­пи­ти ра­зом з ним, перекидаю­чись лю­бою роз­мо­вою. "От i на­пи­ла­ся! от i побалака­ла! I при­не­се йо­го ли­ха та не­щас­ли­ва го­ди­на! I чо­го? Бi­со­ва п'я­ни­ця! об­рид­ло по шин­ках ти­ня­тись, та да­вай ще по лю­дях!" - ла­ялась Хрис­тя про се­бе, а сльози, на­че хто їх ви­дав­лю­вав, так i зас­но­ву­ва­ли очi, так i зас­ти­ла­ли свiт… от-от бриз­нуть!.. Ко­ли се…

- Христе! - до­нiс­ся до неї го­лос Про­цен­кiв. Двi сльози, на­че двi ква­со­ли­ни, ви­ко­ти­ли­ся з її очей, за­лос­ко­та­ли, пробi­гаючи на лич­ку, i грузько упа­ли до­до­лу.

- Христе! - гук­нув уд­ру­ге Про­цен­ко.

- Чого?.. - Хрис­тя мер­щiй утер­ла­ся.

- Чого ти там си­диш? Iди хоч чаю нам на­лий. Хрис­тя, пох­нюпившись, увiй­шла у ха­ту, мовч­ки пi­дiй­шла до сто­лу, на­лила чаю i по­вер­ну­ла на­зад.

- Куди ж ти? Хi­ба чаю не хоч? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

- Та во­на чо­гось пла­че! - зирк­нув­ши на неї, мо­вив Довб­ня.

- Плаче? Чо­го?

Тривожний пог­ляд Про­цен­кiв стрiв­ся з її зап­ла­ка­ни­ми очи­ма… Хрис­тя мер­щiй утек­ла у кух­ню.

- I чо­го? - ди­ву­вав­ся Про­цен­ко. - Лю­бi­сiнька-ми­лi­сiнька бу­ла… Чай на­ли­ва­ла, ще смi­яла­ся; а тут зра­зу - на то­бi та цить! - хва­лив­ся вiн Довб­нi.

- Глядiть ли­шень, чи не я її об­ра­зив? - до­га­дав­ся Довб­ня.

- Як? чим?

- Та… кла­ду оде­жу та й ка­жу: гля­ди лиш, щоб мос­ка­лi не вкра­ли. А во­на ме­нi: якi? - Мо­же, ка­жу, до те­бе