Королева Сонька - Ірина Звонок
У наступні кілька днів Сонька набиралася сміливості. Вона грала у шахи зі своїми дівчатами, найчастіше – з галасливими сестрами Щуковськими, які останнім часом стали її найближчими подругами. Вони навмисно здіймали гармидер для того, щоб по всьому замку пішов поголос: королеві подобається гра в шахи.
І ось нарешті настав день, коли Сонька наважилася. Вона добре знала, коли Гінчі випадає стояти біля її дверей.
Був вечір. Панночки допомогли королеві перевдягтися в домашнє вбрання і розпустили по спині русяве волосся. Хотіли заплести косу, щоб волосся не плуталося, але Сонька відмовилася.
- Хай так буде, – махнула вона рукою. – Принесіть мені вина, яблук та медових пряників і можете йти. Я хочу трохи пограти в шахи перед тим, як лягти спати.
Залишившись наодинці, Сонька старанно розставила фігури на дошці. Подивилася у невеличке дзеркало, що стояло на столику поруч зі скринькою з коштовностями. Посміхнулася, бо сподобалася сама собі. Розпущене волосся падало на лоб та щоки і робило її вродливішою. Закуталася у теплу соболину шубу і вийшла з покоїв.
У коридорі повіяло зимовим холодом. Сонька здригнулася. Напівтемряву розріджувало світло смолоскипів, що стирчали у мідних кільцях, вбитих у кам’яні стіни. Два темні силуети завмерли обабіч дверей. Двоє лицарів з мечами, що ледь чутно бряжчали на поясі, та алебардами, готовими загрозливо схреститися, якщо хтось полізе у покої королеви.
І раптом королева вийшла до них сама. Несподівано виринула з чорного отвіру дверей і промовила, позіхаючи:
- Щось мені не спиться. Хтось з вас, шляхетні лицарі, вміє грати в шахи щоб згаяти час?
- Я вмію, – негайно зголосився Гінча з Рогова, поки його напарник не встиг оговтатися.
Сонька подивилася на нього з напускним сумнівом:
- Ну що ж, ходімо, зіграємо.
Гінча увійшов у покої королеви.
Сонька сіла за шаховий столик і вказала юнакові на другий стілець. Гінча завагався, думаючи, куди покласти алебарду. Нарешті притулив її до каміну.
- Як у вас натоплено, – промовив він, підходячи до столика. – А назовні так морозно, що я ледь дубака не дав.
- Можеш зняти шолом. Так тобі буде зручніше, – запропонувала Сонька.
І знову її серце солодко здригнулося, коли каштанове волосся хлопця хвилею впало на його чоло.
- Починайте, ваша королівська милість. Кому як не вам грати білими.
Сонька посунула королівського пішака так, щоб він перестрибнув через клітинку. Так навчив її Ягайло.
- Я ще не дуже добре граю, – промовила вона нібито вибачаючись.
- То нічого, – запевнив Гінча. – Я допоможу вашій милості.
- Розкажи про себе, – попросила Сонька. – Щоб згаяти час. Гра буде довгою...
Гінча розповідав про своє дитинство у батьковому замку. А Сонька слухала і кивала головою, час від часу вставляючи кілька слів у його розповідь.
Щирі розмови зближують. Дуже скоро Гінча з Рогова забув про ніяковість, яка спочатку охопила його. Та ще й випите вино далося взнаки. І королева з розпущеним хвилястим волоссям виглядала такою близькою... Від волосся королеви пахло м’ятою та любистком. Вогнище, що палало у каміні, відбивалося у її вологих очах. Гінча не міг відірвати погляду від Соньки.
Коли Сонька вагалася, Гінча підказував їй найкращі ходи. Хоча тим самим грав проти самого себе. І, врешті-решт, усе скінчилося тим, що хлопець поклав набік свого короля і промовив, посміхаючись:
- Ваша біла королева вбила мого чорного короля.
Сонька заплескала у долоні:
- Це моя перша перемога! Зіграймо ще!
- З радістю, – відповів лицар.
Вони навперебій розставляли фігури на дошці. Його рука кілька разів торкнулася її долоні, ніби випадково. Сонька не відсмикнула руку. Навпаки, вона сама шукала тих доторків і солодко умлівала від них.
Вона теж випила трохи вина. У голові приємно запаморочилося. Сонька стала сміливішою, у неї розв’язався язик.
- Ти колись був закоханий? – запитала вона.
Захоплений зненацька, Гінча лише кілька разів розгублено кліпнув очима.
- У тебе є кохана? – допитувалася Сонька.
- У мене є пані серця, – нарешті відповів він.
- Пані серця? Як цікаво. Хто вона?
- Я не смію назвати її ім’я, бо вона одружена. Єдине, що мені дозволено – це здалеку милуватися нею, коли вона, поважна та велична, проходить замковими галереями. Та ще – сподіватися, що вона заговорить зі мною. Скаже кілька незначних слів, які я потім довго буду згадувати і повторювати на всі лади, коли залишуся наодинці.
«Поважна та велична... Це не я, – сумно подумала Сонька. – Серед польських шляхтянок трапляються такі, що дивляться на світ начебто з високої вежі. Та й сестру Василинку можна назвати поважною та величною. А я й досі така поривчаста та незграбна, якою була у дядьковому замку».
