Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Ми хочемо, щоб ваша королівська милість підписала новий привілей.

  Ягайло насупився. Кілька років тому він був змушений підписати привілей, згідно з яким королі польські не могли карбувати монету без дозволу королівської ради. Що тепер вони захочуть? А шляхтичі вже вигукували свої вимоги:

  - Ми хочемо недоторканості! Щоб ніхто не міг заарештувати шляхтича без суду.

  - І щоб маєтки наші теж ніхто без суду не забирав.

  - А ще – щоб селяни не сміли без дозволу покидати панські землі.

  - Добре, – скривився Ягайло. – Напишіть свої вимоги на папері і я розгляну. А навзамін ви покляніться перед Господом Богом, що по моїй смерті признаєте королем мого сина Владислава.

  - Клянуся, – Ян Тарновський приклав руку до грудей.

  - Якщо ж Господь покличе мене до себе, коли мій син буде ще малим, то регенткою при ньому стане його мати, королева Софія.

Шляхтичі перезирнулися. Ягайло помітив їх сумнів.  

  - Що таке? – запитав він.

  - Ми поважаємо її милість королеву Софію, – знову виліз наперед Тарновський. – Але вона ще занадто молода та недосвідчена у королівських справах. Навряд чи вона спроможна виконувати обов’язки регентки, якщо, як кажуть люди, вона й досі не навчилася розмовляти польською.      

  - Люди помиляються, – посміхнувся Ягайло. – Моя жінка успішно вчить польську мову.

  - Все одно... – почав Тарновський.

Шляхтича несподівано перервав єпископ Збігнєв.

  - Князь Вітовт може стати другим регентом, разом з королевою Софією, – підказав він.

  - Так, – кивнув Ягайло. – Регентами стануть князь Вітовт і королева Софія.

  Шляхтичі мовчки перезиралися. Їм треба було порадитися перш ніж погоджуватися. Ягайло скористався з їх розгубленості. Підхопив під руку короля Сигізмунда і впевнено повів його до брами, де на двох королів та їх почт вже чекали коні.

***

  У лісі пахло опалим листям, яке лежало на землі покрите інеєм. Полювали на кабана. Ловчі вже підняли тварину. Собаки, навчені брати слід, відчували близькість кабана, гавкали і рвалися з повідків. Трубили роги. Ягайло був завзятим мисливцем, і ця особлива атмосфера, що притаманна ловам, завжди радувала його. Але не зараз.

  Зникло оте бажання скакати за звіром, підставляючи обличчя вітру, продиратися крізь хащі, прислухатися до кожного звука. Ягайло звелів розвести вогнище і сів на повалене дерево, кутаючись у зелену шубу з високим лисячим коміром. Його вузьке сухе обличчя губилося серед рудого хутра. А високе чоло ховалося під зеленим капелюхом, прикрашеним тонким золотим обідком, що нагадував корону. Навіть на ловах усі повинні бачити, що перед ними король!

  Сигізмунд сів поруч і випростав ноги у жовтих чоботях. Він був молодший від Ягайла років на сім. Довга золотава борода, розділена на два пасма, якою він так пишався у молоді роки, вже зовсім посивіла. Але Сигізмунд, попри поважний вік, залишався таким же живим та діяльним, як і Ягайло. Він був справжнім мисливцем за коронами. Король Германії, Угорщини, Хорватії, а тепер ще й Чехії. До кожної з цих корон Сигізмунд прийшов кривавими шляхами. Але тих численних корон йому було замало. Він хотів стати імператором Священної Римської Імперії.     

  - Гей! Вина! – гукнув Сигізмунд, влаштовуючись на дереві поруч з Ягайлом.

  - Штани не порвіть, – мугикнув Ягайло, іронічно роздивляючись розкішне вбрання Сигізмунда, щедро гаптоване золотом.

  - Біс із ними, не шкода! – реготнув Сигізмунд і сам, у свою чергу, насмішкувато глипнув на стару, потерту шубу Ягайла, який славився жадібністю. 

Принесли вино. Королі випили. Ягайло сказав:

  - Щось мені вже не хочеться дертися через хащі за кабаном. Мабуть, я вже старий. Але ви скачіть за ним. Він ваш.

Ягайло зробив широкий гостинний жест у сторону дерев.

  - Краще я посиджу з вами, – відповів Сигізмунд. – Іноді королям легше домовитися ось так, невимушено, на прогулянці, ніж у тронній залі.

  - Можливо, – невизначено відповів Ягайло і задумався: чого тепер хоче Сигізмунд.  

  - Які у вас нахабні шляхтичі! – сказав той.

  Ягайло вилаявся:

  - Нахабні! Це вже не вперше вони від мене вимагають привілеїв взамін за підтримку. А що робити? Якщо буде не по-їхньому, то вчинять заколот.

  - Як я вас розумію. У мене теж така сама біда, навіть гірша: непокірні гусити, які пішли проти мене війною. А ви, на жаль, підтримуєте їх, – Сигізмунд зиркнув на Ягайла.

Той лише потиснув плечима:  

  - Кожен захищає власні інтереси.

  - Так, – кивнув Сигизмунд. – Але ми можемо й домовитися...

  - Кажіть, – зі вдаваною байдужістю запропонував Ягайло.

  - Перестаньте підтримувати гуситів. Відкличте з Чехії своє військо.

  - А що я отримаю навзамін?

  - Угорщину. Після моєї смерті.