Королева Сонька - Ірина Звонок

  Король під’їхав до церкви раніше від Соньки. Він кинув погляд на візок, що плівся по дорозі, і задоволено кивнув. Йому сподобалося, що наречена не бариться, але, водночас, він має трохи вільного часу. Ягайлові хотілося побути на самоті.

  Він зістрибнув з коня і ледве не впав. Роки давали про себе знати. Князь Вітовт, який супроводжував короля, кинувся до нього, щоб підтримати. Але Ягайло відвів руку двоюрідного брата. Він боявся, що усі помітять його слабкість. До того ж, Вітовт теж був немолодий. Ягайло не міг дозволити собі бути слабшим за Вітовта, свого споконвічного друга і ворога.

  Ягайло зробив знак своєму супроводу, щоб усі залишалися на місцях. А сам зайшов у костьол. Його кроки луною відбивалися у напівпустому приміщенні з високою стелею та вузькими стрільчатими вікнами. Ксьондз, отець Михал, поспішив до короля.       

  - Ваша королівська милість, яка честь нашому костьолу, – дрібно залопотів він.

  Ягайло виставив наперед руку у хутряній рукавиці, начебто встановлював перешкоду між ксьонзом та собою.

  - Готуйтеся до вінчання. А я тим часом помолюся наодинці, – звелів він.

  - Все вже готове, – завірив ксьондз.

Король не відводив руки.

  - Залиште мене, аж поки не покличу.

  Отець Михал позадкував, слухняно киваючи головою, і сховався у боковому нефі.

  Ягайло зупинився перед темною іконою Божої Матері, яка різко виділялася на тлі побіленої стіни. Та ікона поєднувала православ’я та католицизм, бо була святинею для віруючих обох церков.

  Король повільно і обережно опустився на коліна. Брязкнув бойовий меч, ударяючись об кам’яні плити підлоги. Ягайло склав долоні у молитовний жест і застиг, немов статуя. Він молився. А точніше, розмовляв з Богом, наче був рівним Йому. І справді, хто на землі ближчий до Бога ніж той, хто став королем милістю Божою?      

  - Господи, Ти бачиш усе, що діється у моєму серці, – промовив він. – Перший раз я вступив у шлюб, щоб стати королем. Вдруге я одружився, щоб за мною підтвердили право на корону. Третій мій шлюб був шлюбом з кохання і приніс мені недовге щастя. Я б і не одружувався ще раз. Мені вже шістдесят років. У такому віці час думати про спасіння душі, а не про любовні утіхи. Воно мені, наче, вже й не потрібно. Але маю виконати мій обов’язок перед королівством і залишити після себе спадкоємця. Майбутнього короля польського та Великого князя Литовського. Молю Тебе, Господи, і тебе, Матір Божа, благословіть мій шлюб! Хай він буде недаремним. Хай у мене народиться син. Бо інакше навіщо мені ця майже незнайома дівчина, якщо від неї не буде дітей?

  Він замовк і перехрестився. І ще деякий час стояв так, з похиленою головою і напівзаплющеними очима.

  Тим часом візок нареченої, прикрашений гілками вічнозеленого падуба, зупинився біля костьолу Всіх Святих. Князь Вітовт, що чекав біля брами, підійшов до дверцят і допоміг вибратися жінкам. Перед Сонькою він вклонився у пояс, начебто вона вже була королевою. А потім реготнув і вхопив її у свої ведмежі обійми:

  - Радий тебе бачити, люба племіннице!

  Сонька здивувалася. Племінницею князя Вітовта вона була вже років п’ять. Відтоді, як він одружився з тіткою Уляною. Але це вперше Вітовт виказував таку сильну родинну прив’язанність.

  Поки Вітовт обіймав та цілував у обидві щоки княгиню Уляну, Сонька роззирнулася по сторонах.  

  - А де ж король? – здивовано запитала вона.

  Десь у глибині душі промайнув переляк. Може, Ягайло передумав і не приїхав? Але ж ні! Он стоїть його білий кінь під червоною попоною.

  - Король у костьолі, – пояснив Вітовт. – Готується до таїнства шлюбу. Слід зачекати. Він нас покличе.

  Сонька кивнула, хоча це їй здалося дивним. Вона перечекала кілька хвилин, а потім почала підстрибувати то на одній, то на другій ніжці. Мороз давався взнаки. Щоки дівчини розчервонілися, а з рота та носа вилітали хмаринки пару.

  - Я погріюся у візку, – промовила вона і вже розвернулася, щоб якнайшвидше чкурнути у тепло.

   Але тітка Уляна притримала її, схопивши за лікоть. Прошепотіла, роблячи страшні очі:

  - Куди ти? А що, як король зараз вийде і не побачить тебе? Невже ти забула, чому я тебе вчила? Ти маєш у всьому догоджати його королівській милості. Бо інакше замість королівського замку загримиш у монастир. І там тобі буде не солодко!

Сонька підкорилася.

  На щастя, чекати довелося недовго. З-за напів відчиненої церковної брами долинув дивний звук: король Ягайло постукав мечем у кам’яну підлогу. Вітовт кинувся у церкву. Визирнув за хвилину і покликав усіх усередину.

  Чоловіки, що супроводжували короля, розчахнули церковну браму. І вишикувалися на шляху королівської нареченої.  

  Сонька вступила у костьол у супроводі князя Вітовта. Він виявився найближчим родичем дівчини-сироти. Її рідний дядько по матері, Семен Друцький, який теж прибув у почті короля, відмовився заходити у католицький костьол. Сказав, що йому ноги повідсихають, якщо він туди ступить. 

  Вітовт, схожий на величезного ведмедя, з довгим густим волоссям, яке розсипалося по червоному плащу, вів за руку маленьку тендітну Соньку. Від брами до вівтаря, через увесь костьол, який представ перед їхніми очима майже пустим, бо гості юрбою йшли за ними і з гуркотом розсідалися по місцях. Наче чудовисько тягнуло впольовану жертву у своє лігво. А біля вівтаря вже чекав на неї король Ягайло.