Королева Сонька - Ірина Звонок

  Новогрудські міщани й справді, роззявивши роти, розглядали ошатно вбраних пань, які пішки чалапали від костьолу до замку. Підбиті дорогоцінними хутрами подоли тяглися по осінній багнюці. Бо сніг, який щойно випав з неба, швидко танув. Звісно, можна було б поїхати у візку, але тітка Уляна дала обітницю – піти до церкви пішки. Для того, щоб у Соньки все склалося добре.

  Василинка послухалася і стулила рота. Але незадоволено пробурмотіла собі під носа:

  - Королева Сонька... Яка з неї королева? Може, король ще й не одружиться з нею.

  Але бурмотіння її було таким голосним, що почули усі. Сонька почервоніла від сорому. Але Вітовтиха розважливо підхопила її під руку і заспокоїла:

  - Король одружиться з тобою, не переживай. Вже все готове до свята, тільки на нього і чекаємо.

  - Коли ж він прибуде? – зітхнула Сонька.

  - У день, призначений для весілля.  

  - А якщо він спізниться?

  - Королі не спізнюються, дитино! – розсміялася тітка Уляна. – Королі прибувають у останній момент, але завжди вчасно. Навіть якщо Ягайло приїде на кілька днів пізніше, значить так треба. Весілля просто перенесуть на день його приїзду.

  Сонька здивовано дивилася на тітку. Княгиня Уляна  поплескала її по руці і сказала:

  - Ти ще нічого не знаєш про королівські звичаї. Сподіваюся, що навчишся. Життя навчить. А я теж навчу тому, що знаю. Польській мові я ж тебе навчила! Пам’ятаєш, як слід вітати короля польською?

Сонька кивнула:

  - Пам’ятаю.

  Насправді, польські слова плуталися у її голові. Але вона соромилася у тому признатися. А Вітовтиха підхопила Соньку під лікоть і палко зашепотіла у вухо:

  - Я тебе навчу усьому, що потрібно знати жінці... Як звабити чоловіка, особливо такого, який уже у віці, як наш король. Все розповім: як цілувати, як пестити...

  Від тітчиного шепотіння Сонька почервоніла. Їй було соромно, але цікаво. До метеликів у животі.

  - Я зазирну до тебе ввечері, коли ти вже вкладешся спати. Такі розмови краще вести наодинці. Вже час підготувати тебе до шлюбної ночі... Соню, ти чого так почервоніла? Не соромся, все одно нікуди від цього не втечеш. Така наша жіноча доля.

  - Добре, тітонько, – кивнула Сонька. А потім набралася сміливості і запитала:  – А Василинці ти теж перед весіллям розповіла усе про шлюбну ніч?    

  - Василинці?! – реготнула тітка. Обернулася на старшу племінницю, яка йшла кроків на шість-сім позаду, пригорнулася поближче до Соньки і знову палко зашепотіла: – Та Василинку не треба було і вчити! Вона вже добре розумілася на любовних справах. Так сказав Іван Більський моєму чоловікові після весільної ночі. Поскаржився.  

  - Не може бути! – налякано відповіла дівчина, теж пошепки.

  - Ще й як може, – кивнула княгиня Уляна. – Довелося приплатити князю Більському, щоб він не розголошував повсюди про Василинчин сором. Додати до посагу ще кілька тисяч у литовських грошах.

  - Не можу повірити, тітонько! – вжахнулася Сонька.  

  - Та ти подивись лишень, які у них обох витягнуті писки у ті рідкісні дні, коли вони зустрічаються. Коханням тут і не пахне. Яке щастя, що ми не видали її за короля! Уявляєш, скільки сорому впало б на нашу родину, якби ми підсунули Ягайлу зіпсовану дівку?! Добре, що він її не захотів!

  Соньку раптом неначе штовхнули у спину. «Іван Баба збезчестив Василинку! Більше нема кому», – подумала вона. І злякалася: може, хтось бачив, як той клятий розбишака ліз також і у її опочивальню? Вона щиро пораділа, що не піддалася на умовляння Баби.