Королева Сонька - Ірина Звонок

  На Різдво король Ягайло не приїхав. Святкували без нього. Але за святковим столом родина тільки й розмовляла, що про короля та його майбутній шлюб з Сонькою. Лишалися лічені тижні.

  Ягайло прибув до Новогрудка сьомого лютого. До замку він не заїхав. Відразу ж попрямував у костьол Всіх Святих, у якому нашвидку готувалися до весільного обряду. Гінець примчав до церкви лише на кілька годин раніше від короля. І передав отцю Михалу, що король буде вінчатися сьогодні, негайно, бо не може дозволити собі даремно гаяти час.

  А другий такий гінець у цю саму хвилину вже стояв захеканий біля замкової брами. Йому було доручено сповістити, що король вже наближається до міста. І щоб наречену хутчіш везли до церкви, до шлюбу.

  У замку здійнявся справжній переполох. Княгиня Уляна сварилася на покоївок, щоб вони хутчіше носили гарячу воду з кухні до Соньчиної опочивальні. Бо наречену слід було помити перед шлюбом. Служниці наливали гарячу воду у великий баняк, який стояв посеред кімнати. Бризки летіли на кам’яну підлогу.     

  - Роздягайся! – звеліла тітка Уляна, закочуючи рукави по самісінькі лікті. – Я сама тебе помию. Бо ці незграби не вміють. Їм би лише свиней мити, – вона зневажливо кивнула у бік мовчазних і покірних служниць.

  Сонька невпевнено озирнулася на матір. Княгиня Олександра розкладала на ліжку сукню з небесно-блакитного оксамиту, оторочену білим горностаєвим хутром. Поправляла кожну складочку, вибирала пух, що чіплявся до тканини. На подушці вже лежало біле покривало та головний убір у вигляді півмісяця. То були Соньчині весільні шати.

  - Ну, чого ти? – здивувалася тітка. – Засоромилась, чи що? Роздягайся та лізь у воду. Було б чого соромитися. Чого ми там не бачили? Усі ми, жінки, однаково зроблені.

  Сонька покірно почала роздягатися. Покоївки вже наносили доволі води. І тепер дві дівки гріли біля комину сорочку та чобітки. А дві інші допомагали Соньці звільнитися від верхнього одягу.

  Мати вже приготувала сукню і тепер сиділа на краю ліжка і задумливо перебирала коштовності у скриньці. А сестра Василинка ухопила парчовий півмісяць і, зазираючи у невелике дзеркальце, намагалася приладнати його собі на голову. Її обличчя відбилося у дзеркалі, і Сонька зустрілася з сестрою поглядами. І тоді Василинка вчинила дещо, що не личило поважній княгині Більській, яка мала ось-ось породичатися з королем: вона показала Соньці язика, як у дитинстві.

  Сонька подивилася на сестру, як навчила її тітка Уляна: морозним гордовитим поглядом.

  - Не дивися на мене так, – огризнулася Василинка. – Сказано тобі: роздягайся та лізь у воду. Бо король чекати не буде. Набридне йому, і він поїде. Не одружиться з тобою. І не станеш ти королевою.

  - Стану! – відповіла Сонька, зціпивши губи у вузьку риску. – І тоді тобі доведеться кланятися мені. – А потім вона повернулася до тітки і промовила: – Не буду я повністю роздягатися! Бо не хочу!

І полізла у баняк, наповнений гарячою водою, прямо у сорочці.

  Вітовтиха спочатку здивовано роззявила рота і вирячила очі, а потім схаменулася і вигукнула:

  - Королева! Справжня королева!

  Сонька посиділа кілька хвилин у теплій воді. Навколо неї плавали засушені квітки та трави, яких накидали у воду для пахощів. Служниці обережно закрутили їй волосся на потилиці, щоб не намочилося. Було обмаль часу, мокре волосся не встигло б висушитися.

  Вилазити з теплої води дівчині не хотілося. Теплінь та п’янкі пахощі любистку, м’яти та інших трав присипляли її. Але вона змусила себе вилізти з баняка. Вода текла з мокрої сорочки на кам’яну підлогу. Служниці стягнули з Соньки оту мокру сорочку і завернули дівчину у теплі простирадла. На якусь хвилину Сонька майнула перед присутніми голим тілом, струнким та рожевим. Василинка глипнула на неї і задоволено посміхнулася: вона вважала себе вродливішою.

  Сонька стояла перед вогнем, чекаючи, поки її тіло обсохне. Вона ні про що не думала, бо думки плуталися у голові і обривалися. Навколо неї клопотали покоївки та тітка з матір’ю. Вдягали, причепурювали, прибирали волосся у зачіску. А вона просто уявляла, як зустрінеться у церкві з Ягайлом. Чи сподобається вона королю? Як він її зустріне? Простягне руку, поведе до вівтаря? Усміхнеться чи залишиться суровим, наче власне кам’яне погруддя? А що буде потім, після вінчання?

  Нарешті вона була готова. У блакитній оксамитовій сукні, підбитій королівським горностаєм. На голові – плетена золота сітка з півмісяцем з парчі та оксамиту. А поверх півмісяця накинуте біле покривало. На ногах – візерунчаті сап’янові чобітки. У світлицю зазирнула ключниця – сухорлява жінка середнього віку у темному одязі і з ключами, причепленими до пояса.

  - Стражники кажуть, що помітили короля з почтом. Вони наближаються до міста, – повідомила вона.

  - Час їхати до церкви, – заметушилася княгиня Уляна.

  На Соньку накинули шубку, пошиту з такого ж блакитного оксамиту, як і сукня. Підхопили попід руки і вивели у двір, де вже чекав візок, запряжений четвіркою вороних коней. Підштовхнули її, щоб вона якнайшвидше залізла у той візок. Мати, тітка та сестра сіли поруч. Тітка Вітовтиха дала знак і вони поїхали.

  Сонька визирнула у вікно. Жителі Новогрудок та навколишні селяни вже збігалися на шлях, що зв’язував замок з костьолом. Чоловіки скидали шапки і кланялися. А жінки хрестилися і нишком витягували шиї, щоб зазирнути у візок і роздивитися королівську наречену.