Характерник - Дмитро Чорнота

Северин був вкрай виснажений, але бій продовжував. Ординці, правда, втратили запал, побачивши як їх грізний воїн впав і морально знітились. Аж тут з темряви до них надійшла підмога. «Та скільки ж вас тут», - подумав Паливода. Коли свіжі сили ворога перебігали по містку, що вів через рів до брами, той раптом вибухнув з такою силою, наче там пекельні ворота розкрились. Для атакуючих це була остання крапля. Вони почали відступати. Спочатку організовано, а потім просто бігти врозтіч.

Северина підхопили під руки і повели в дім.

Прокинувся він коли сонце було в зеніті. Якийсь чоловік саме порався біля нього, оброблюючи рани.

- Лежи спокійно, - сказав чоловік. – Я лікар. Вже закінчую. Рани не глибокі. Тобі нічого не загрожує. Але ти виснажений. Треба відпочивати.

- Дякую, - прошепотів Северин і знову заснув.

До тями він прийшов ввечері. Почувався краще і дуже хотів їсти. Він ввійшов до кімнати, де сидів Кривий та Лесь.

- О, нарешті оклигав трохи, - зрадів господар. – Василино, неси на стіл.

На наїдки Паливода накинувся як останній раз.

- Не поспішай, - всміхався Максим. – Ніхто не забере.

- Як все скінчилося? – запитав Паливода.

- Відбилися, - махнув рукою Кривий. – Правда, не без втрат. Двоє сердюків та троє робітників загинули. Ще поранених вистачає, але що поробиш. Але ж і славного джуру ти з собою привів. Він нас кінець кінцем і врятував.

- То як? – підняв очі Северин.

- В мене під мостком, що веде до воріт, завжди замасковано кілька бочечок з порохом. Якраз для таких випадків. Запалювальний шнурок я вивів ближче до будинку, отам біля лавки. Коли настала скрута, я його запалив. Але до бочок вогонь не дійшов. Чи перебито було шнура, чи згас якимось чином. Того не знаю. Але Лесь про те почув і кинувся допомогти. Я його намагався стримати та де там, прудкий як в’юн. Отож, зумів він пробратись через побоїще, пролізти в якусь лисячу нору під частоколом, знайти той шнур ближче до містка та й запалити його. Я переживав, аби сам не підірвався, та він все зробив як треба. І як вчасно. Саме підмога до тих чортів надійшла. Так тим вибухом майже весь загін, що на допомогу прийшов, розкидало навколо. Видовище, я тобі скажу, не доведи Господь. Тоді ті людолови і побігли. Так було, Лесе?

- Десь так, - знизав плечима хлопець.

- Скромний який, - поплескав хлопця по плечу Кривий.

- Та не те щоб. Це було не важко. Я знав що робити і що мені вдасться.

- Молодець. Виручив, - серйозно подивився на джуру Паливода.

- Твою заслугу теж не применшую, - звернувся до Северина господар. – Такого велета здолав. Мало хто зміг би. Татарва мало шаблі не повипускала з рук, коли той гепнувся.

- Моя заслуга не більша, ніж будь-кого з твоїх бійців.

- Так, вони в мене молодці.

- Як у  вас так все злагоджено вийшло? – цікавився Северин.

- Так я вишкіл роблю регулярно. З тих пір, як заснував цей редут, з усіма робітниками вправляємось зі зброєю. Спочатку сам вчив усіх. Зараз вже є ті, що вміють, то вони допомагають. Розказую хто що має робити при нападі. Жінок теж залучаю. Провожу навчання, імітуючи напад. Так потроху дійшли до нинішнього рівня. Вони, можливо, мене недолюблюють за те, але така умова. Хто не згоден, той вільний.

- Така організація дає неабияку перевагу.

- Так, робітники бурчать, але розуміють, що так треба. Особливо після таких випадків.

- А в тебе тут і лікар є? Він до мене приходив, - цікавився Паливода.

- Так, але не знаю чи надовго він тут. Він спеціаліст. Справжній лікар. Ще й досить молодий. Йому розвиватись потрібно, практика, конференції там всілякі. Я його розумію, однак стримую від поїздки як можу. Часто виручає. Мені б, звісно, краще якогось лікаря-вітікача, щоб не хотілось йому звідси йти.

Розмови втомили Северина і йому знову захотілось спати. Та тепер сон був спокійний, майже безболісний і ситий.

Северин вирішив ще на один день затриматись у Кривого. Поки Северин відновлювався попихкуючи люлькою в саду на лавці, Лесь допомагав відновлювати те, що було пошкоджено. В першу чергу поставили назад ворота. Цього разу вирішили закріпити їх ще краще. На будинку однієї з сімей через запалену стрілу згорів дах. Його теж перекривали гуртом. Аж дивно зробилось Паливоді. В такому віддаленому місці, де гуляють різношерстні розбійні ватаги, десь у Дикому Полі такий райський куточок. Аж не вірилось, що колишній гуляка Максим Кривий зміг так все організувати. От би його в гетьмани, чи навіть королі.

Наступного ранку сонце ще не зійшло, а двоє козаків готувались в дорогу.

- Ну що ж, козаче, – Кривий підвів осідланого коня до Леся, - ось тобі вірний друг. Кращий кінь з моєї стайні. Розумний, витривалий, вірний. Тепер він твій. Заслужив.

- Дякую, - хлопець підійшов до коня і погладив його.

Кінь тицьнув мордою в плече хлопцеві.

- Ти йому сподобався, - всміхнувся Максим. – Тепер Це твій вірний друг. Та це не все. Козак без коня – не козак, то правда. Але в справжнього козака має бути ще й зброя. Як без неї? А я тут якраз згадав. Якось мої хлопці знайшли в степу напівмертвого чоловіка. Ним виявився один ясновельможний пан. Він був послом Речі Посполитої до турецького султана. В цю подорож вирішив узяти свого сина, щоб той звикав потроху. Ще й замовив йому шаблю, щоб малому підходила. Так от, на зворотньому шляху на посольство напали якісь зарізяки і всіх вбили. Один той пан вижив якимось чином. Тільки синова шабля була при ньому. Розбійникам вона була ні до чого, то й не взяли. Так він мені її подарував на знак вдячності за допомогу. Я, звісно, відмовлявся, але пан наполягав. Казав, що тепер вона йому не потрібна. Думаю, тобі вона підійде. Принаймні поки що.