Характерник - Дмитро Чорнота

Северин відчув все це і трохи засмутився. Прямо під ним лежала історія. Загублена історія. Це його вміння часто ставало в пригоді, коли потрібно відчути людину, але в таких випадках це було випробування. Важко знати як би могло статись, але не сталось. Та характерник вже навчився з цим справлятись. Паливода лежав на спині та розглядав зоряне небо. Воно було на диво чисте. Можливості Северина не дозволяли йому відчути зорі. Не міг він зрозуміти що то за чудесні вогники. Чи живі вони? Та він подумав, що може воно й на краще. І так багато знає. 

На могилі стояла козацька фігура (система оповіщення, що являла собою просмолену піраміду, розташовану на високих точках, яку підпалювали в разі небезпеки), що була вже напівзруйнована. Давно вже тут ніхто не чатував. Цікаво чому. Може в іншому, більш вигідному місці, поставлена інша така ж. А може чатовий козак зник звідси і ніхто й не знає, що його тут немає. Хто зна коли востаннє перевірялась ця могила. Не забути б по поверненню нагадати про цю історію кошовому. Зараз то небезпеки не має бути. Принаймні найближчим часом. За цими думками козак і заснув. 

Сон його був міцний та глибокий. Однак, чув все навкруги. Жодний шелест не міг залишитись непочутим. Він чув як повз могилу пробіг табун степових сайгаків, як заєць сховався в нору від лиса, а той ще якийсь час намагався ту нору розрити. Та цей шум не будив Северина. Бо то був природний шум, який не загрожує подорожньому. От якби почутий був людський крок чи тупіт коня під сідлом, Паливода тієї ж секунди відкрив би очі. Та ніч пройшла спокійно і очі він відкрив ближче до ранку. Навколо було ще темно. Та час вирушати. 

Рушив помалу. В темряві в дикому степу краще не спішити, якщо немає потреби. Багато небезпек він таїть в собі. Кінь може втрапити в ховрашу нору і пошкодити  або і зламати ногу, а під час бігу це може привести і до травмування вершника. Та навіть без травми залишитись без коня серед степу, особливо коли подорожуєш сам, велике випробування. Крім того, ніколи не знаєш в якому саме місці може бути розкиданий часник (військове загородження, що складається з декількох з'єднаних зіркоподібно гострих сталевих штирів (гостряків), спрямованих у різні боки). І навіть характерникові Паливоді краще бути обережним. Та й спішити нема куди. Судячи з усього, до денних морозів ще близько місяця, а може й довше. 

Северин любив цю пору року. І не тільки він. Багато козаків розділяли цю любов. Весна та осінь – то найкомфортніші періоди для Січового товариства. І тут все зрозуміло. Про зиму мови менше. Основне – то мороз. Від нього багато біди. Не доведи господь залишитись в степу поодаль без коня. Курінні печі всю зиму горять, споживаючи дрова, які потрібно заздалегідь заготовити. Де взяти теплий одяг? Як вберегти коней в стайнях від морозу? Питання харчування теж стає гостріше, бо важче вполювати дичину та рибу, а про ягоди, овочі та фрукти взагалі нема мови. Одне добре – легше зберігати їжу. Замотав у мішок чи яку ганчірку, підвісив десь щоб ніщо дике не дістало і довго так воно може зберігатись.

Але влітку теж не просто. Це тільки тим, хто чує гарні історії про романтику козацького життя на Січі може здаватись, що все просто і гарно. Насправді ж воно сповнене незручностей і небезпек. Важко переносити велику спеку в степу. Часто тут проблема знайти тінь, в якій можна сховатись від палючого сонця. Козацькі Січі завжди розташовувались поблизу водойм, а іноді і майже серед болота. Тому часом мошкара настільки дошкуляла, що татарин був миліший. Козаки мазались дьогтем чи просто грязюкою, щоб відвадити ту пошесть. Також багато біди приносила пошесть сарани. Бували роки, коли не тільки козаки, а й вся південна Україна потерпала від неї. Хмари сарани винищували під корінь всю городину. Не раз через те в Україні виникав голод. І якщо козаки мали можливість здобути харчі та інші необхідні речі в походах, в основному під час набігів в Крим та Туреччину, то осілі українські селяни, що повністю залежали від врожаїв на своїх землях, опинялися у вкрай тяжких і навіть небезпечних умовах. Також, в болотистих вологих місцевостях кишма кишіло всілякими гадами. І якщо вужами могли навіть гратись січові дітлахи, то гадюки часом дошкуляли всьому Кошовому товариству. Та в подібних умовах вони знаходили сили і можливості не тільки виживати, а й процвітати, боронитись і нападати та тримати в страху недоброзичливих сусідів.

День добігав своєї середини, коли Северин вирішив дати відпочити собі та своєму вірному коню. Тут і місце підхоже знайшлося. Невелика річка мала пологий берег покритий травою. Паливода не припинав коня. Той розумний і не втече, не покине. Відчувши свободу, коник напився води та потроху пасся поряд. Козак вирішив перед обідом скупатись. Вода вже була холодна, та козацькому загартованому тілу то була не велика біда. Кілька разів пірнувши, Паливода вийшов на берег і не знайшов там своїх речей. Кінь пасся як ні в чому не бувало. Дивно. Поцупили одяг, зброю та харчі, але не коня. Хоча саме його мали б забрати першим, адже він був найціннішим, що було у Северина. Це точно зробив не якийсь зарізяка.

Малий Лесь сидів на траві і розглядав здобуті трофеї. Найбільше його зацікавила шабля. Добротна така. Одразу видно, що дорога, бойова. Для його дитячої руки була заважка, але нічого, ось він підросте…

- Вмієш орудувати чи так, погратись взяв? - пролунав голос за спиною.

Хлопець перелякано підхопився, але шаблю з рук не випустив. Северин оглянув його. Хлопцеві на вигляд було років шістнадцять. Він був досить високий, худорлявий, м'язистий і жилавий. Одразу видно, що в житті малому довелось багато фізично працювати. Те, що було на ньому, одягом було важко назвати. Саме лахміття. Озирнувшись навколо, козак зрозумів, що хлопчина тут живе. Місце витоптане. На якійсь мотузці, що прив'язана до гілок, висіло інше лахміття. Мабуть, сохнуло. Охайний. Тут же, поряд було щось на кшталт землянки. Нору-вхід, що вривалась берег, підтримували дерев'яні стовпчики.