Характерник - Дмитро Чорнота

- А звати ж тебе як?

- Степан я. Степан Кобила.

- Гарне прізвище, - всміхнувся Лесь.

- Так. Але я ним дуже пишаюсь. Воно до мене причепилось від козаків, які заїжджали на хутір, де я працював. Вони сміялись з мене, коли я часто розповідав про свою кобилу. А про неї я справді часто розповідав. Та й було що розповісти. То була справжня бойова коняка, які дісталась мені…

- Так, ми зрозуміли, - перебив Северин.

- Так, вибачте. Тепер ви зрозуміли чому Кобила, - засміявся Кобила. – Ходімте в мій хутір. Там може знадобитись допомога. Я вам віддячу за допомогу і спасіння. Ми не надто багаті, але добрий стіл та відпочинок гарантую.

- Це все, що нам потрібно, - резюмував Паливода.

Лесь привів з балки коней. Степан сів на одного з татарських коней, а ще одного повели за собою.

Хутір Кобили був невеликим поселенням. Крім його хати, тут було ще кілька домівок, але в більшості ніхто вже не жив. Лише у двох чи трьох будинках мешкали люди. Однак, будинок господаря був доволі великим і просторим. Видно було, що не так давно хутір процвітав, а зараз потроху занепадав.

Вони під’їхали до будинку.

- Ось ми й на місці, - видихнув Степан. – Це моя мама Олександра, це Олена – сестра та Орися – наречена, - троє жінок саме вийшли на ганок.

Кобила підійшов і обійняв їх.

- Ці славні лицарі врятували мене від вірної смерті, - вказав Степан рукою на Северина з Лесем. – Ви як? Не знайшли вас ординці?

- Бог поміг, - відповіла мати. – Вони швидко проїхались по хутору і подались назад у твій бік.

- Мабуть, побачили, що допомога прийшла і втекли, - припустив Кобила.

- Що ж ми на вулиці стоїмо, - затурбувалась сестра господаря. – Проходьте в дім. Зараз стіл накриємо.

- Дякую за запрошення, - відповів Северин, - але ми, з вашого дозволу, трохи проїдемось, роздивимось навколо. На випадок повернення розбійників хотілось би орієнтуватись на місцевості.

- Не баріться.

Северин з Лесем поїхали вулицями. В центрі хутора не було ніякої площі, як це було заведено в інших хуторах. Вони зрозуміли, що площею для зібрань тут служило подвір’я господаря, яке було доволі просторе, хоча й знаходилось ближче до краю. По дорозі козаки зустріли чоловіка. Він уже був в роках, але прямий і жилавий. Щось у ньому нагадувало козака.

- Вітаю вас, - звернувся Паливода.

- Здоров’я вам, молодці, - відповів той.

- Гарний у вас хутірець, - збрехав Северин. – Як живеться в ньому?

- Та ж бачите як. Зарізяки різні спокою не дають. Шарпають без перестанку. А ви хто будете?

- Козаки ми. З Січі. Натрапили ось на хутір ваш по дорозі та допомогли трохи старості вашому.

- А, Степану, - спохмурнів старий.

- Не дуже за те раді? – відчув настрій Лесь.

- Та не те щоб. А ви його друзі?

- Вперше сьогодні побачили.

- Коли його батько тут порядкував, хутір був іншим. Той був справжнім господарем. Все в нього було до ладу. Дуже радів з того, що має сина. Планував передати йому своє господарство, навчити, що сам вміє і знає. Але той не бажав слухати волі батька та й подався на чужий хутір в наймити. Все козакувати хотів. Тоді старий помер так і не передавши господарства нікому. Жінкам важко було і Степан повернувся. Але від батька в нього хіба міцна статура. Розум зовсім інший. Схоже, що наймит він по життю, а не управитель. З того часу поселення занепадати стало. Працьовиті сім’ї виїхали, лишились самі гуляки з якими і самого Степана часто можна побачити. А тут ще й розбійники нападати почали. То те їм потрібно, то інше. Все відкуповуємось. Раніше такого не було. Батько Степана тримав добру оборону. Всі про це знали і особливо носа не показували. А як прознали, що того не стало, а цей не здібний, то здихатись тепер не можемо.

- Відверто розповідаєш, - здивувався Паливода. – Не боїшся гніву Степана?

- Я, дітки, нічого не боюсь. А такого як він і поготів. Я йому в очі те казав. Він тільки засміявся. Я б пішов звідси, та старий вже. Мене тут нічого не тримає. Стара померла, царство їй небесне. Сини  в козаки подались. Вже більше року не чути про них.

- Як звати синів? Я з Січі недавно. Може знаю їх.

- Олекса та Андрій Перечепи, - загорілись очі в батька.

Паливода знав обох. Справжні брати. В Коші були нерозлийвода. Один за одного горою. Славні хлопці. І загинули обоє в одній битві близько семи місяців тому. Брат не покинув пораненого брата і захищав до останнього. Так удвох і залишились в степу.

- Знаю таких. Не раз був поході разом з ними. О, то славні воїни. Будьте певні, вся Січ пишається ними і ставить в приклад молодим.

- То вони живі, - зрадів батько.

- Живі, - збрехав Паливода. – Тільки зараз справ багато. Вони  на особливому рахунку у кошового. Відповідальні доручення виконують. Часи такі, самі розумієте.

- Так, так. Розумію, - очі батька світились. – Діточок не мають ще?