Характерник - Дмитро Чорнота

- То що тут поробляєш? - запитав Паливода.

- Живу я тут. Хіба не видно?

- Та видно. Просто дивно якось. Чому це ти тут живеш?

- Дивний чоловік, - наче й справді здивувався хлопчина. - Всі десь живуть. І мені треба. То чому б не тут?

- І то правда. А де ж твої батьки, дім твій де?

- Ого. Того я не пам'ятаю. Малий ще був. Розказували, правда, добрі люде, які мене прихистили, що були в мене батьки. І дім був. Та всіх повбивали, а хату спалили. Правду казали чи вигадали, того не знаю. А як я підріс, а добрі люди померли, пан мене до себе хотів забрати. Та де там. Знаю я яка в пана служба. То й утік у степ і набрів на це місце. Та й живу.

- І давно тут?

- До другої зими готуюсь.

- А років тобі скільки?

- Точно не знаю, - хлопець почав трохи заспокоюватись, - але якщо вірити добрим людям, то шістнадцять скоро.

- Чого ти їх добрими людьми звеш? Імен в них не було?

- Були, та їх я не скажу. Бо, як пан після їхньої смерті прийшов, то сказав, що вони йому винні були щось і я маю відпрацьовувати. Може вони ще кому що винні, то й не кажу хто такі були.

- Заспокойся, я не пан. Я козак з Запорізької Січі.

- Чув про таких. Навіть бачив кількох. Але там у вас теж різні люди бувають.

- Правда. Та пусти ти вже того меча! Не загроза я для тебе.

- Бачу, що не загроза. Дідька лисого я б тобі що розповів, якби інше запідозрив.

Хлопець заспокоївся і поклав шаблю.

- Ви мне вибачте. Я не з чорної душі вкрав. Просто, рідко мені тут цікаві речі попадаються. Та й хліба давно в роті не було, тільки риба, дичина, степові рослини та плоди з овочами. І одяг, самі бачите.

- Бачу. Я на тебе не серджусь.

Северин тільки зараз згадав, що голий стоїть. Тому швидко вдягнувся і свою торбину з харчами і віддав малому. Той взяв, але на їжу не накинувся.

- Ви не думайте, що я безрукий і голодую. Мені теж є чим Вас пригостити.

Хлопчина заліз до своєї землянки і за мить виліз звідти з гостинцями. То була в'ялена риба та якісь ягоди.

- Ще м'ясо є, але сире, недавно впольоване. Можу засмажити.

- Обійдемось.

Хлопець сів поряд з Паливодою і якийсь час вони мовчки їли.

- А звати ж тебе як? - по часу запитав козак.

- Лесь.

- Я Северин. Будемо знайомі. Де ти всьому цьому навчився? Розставляти пастки, рибу ловити, барлогу он собі яку добротну звів.

- Та ніде я не вчився. Пастки ніякі не розставляю...

- Як же полюєш? - перебив Леся Северин.

- Та йду собі степом, а як бачу зайця, чи ще кого, то доганяю і палицею - раз. З рибою так само. Пірнув, схопив що побачив і ситий. А барлогу просто взяв і зробив. Розумів, що дах потрібен і тепло. Тож земля мені буде і тим і іншим. Спочатку, правда, ондатри життя не давали, все лізли до мене. Вкусила, навіть, одна. Та потім я з ними домовився. Я їм прихисток часом даю, особливо як потомство приводять, а вони від мене змій віднадили. З тими домовитись не можу ніяк.

- І не домовишся, - всміхнувся козак.

Северин не здивувався таким незвичним і неправдоподібним розповідям хлопчини. Бо відчув в ньому ту силу, що колись відчув у собі. Силу галдовника.

Северинові Лесь одразу припав до душі. Це була ще одна жертва часу. Точніше навіть не часу, а обставин, які виставляла доля в той час. Історія не нова. Батьків вбито, дитині вдалось врятуватись. Паливода і сам в подібній історії був. А скільки ще таких хлопчиків і дівчат, що їх знайшли та прихистили чужі люди. А скількох так і не знайшли. Скільки їх погинуло від холоду і голоду в степу. Не всім старожилам довелось скуштувати за своє життя того, що пережили чи не пережити ті молоді та чисті душі.

- Підеш зі мною? – глянув на хлопця Северин. – Буду тобі і батьком, і вчителем, і побратимом. Ти не можеш не відчувати те, що всередині тебе. Навчу те контролювати та користуватись.

- Піду, батьку.

Паливода курив люльку, а Лесь збирав речі. Довго, правда, збиратись не довелось. Небагато було скарбу в малого козака. Та все одно покидати насиджене місце, яке встигло стати рідним, хлопчина не поспішав. Паливода розумів душевний стан Леся, тому не підганяв його і не набридав непотрібними розмовами. Сидів спокійно попихкуючи носогрійкою і потай спостерігав за своїм новим джурою. Раніше у Северина не було джури. І, якби це був звичайний хлопець, то він може б і переживав щодо його навчання та виховання. Але хлопець був близький козакові по духу. Та ще й метикуватий і не ледачий. Тому Паливода знав як з ним поводитись. Він не мав ніякого уявлення про методи виховання, про підхід до молодих людей і таке інше, але відчував нутром, душею своєю, як дати цьому молодикові все, що знає сам, те, що може знадобитися в житті козака-характерника.

​​​​​​