Характерник - Дмитро Чорнота

Кривий взяв з лавки шаблю і передав її Лесеві. Той подякував і одразу прийнявся примірятися з нею.

- Ну що ж, - сказав Паливода, - радий був тебе знову побачити. Дякуємо за хліб, за сіль. За коня і зброю теж вдячні.

- Та про що мова. Завжди радий. Ви мені неабияк допомогли. Врятували.

- Нам пора, Максиме.

- Бувайте здорові. Легкої дороги.

Козаки обнялись і двоє подорожніх рушили в путь.

Якийсь час їхали мовчки. Кожен думав про своє. В житті Леся це було перше бойове зіткнення. Так, були випадки, коли на нього, рідних чи близьких здійснювали напад. Тоді вони були в ролі жертв і просто відбивались як могли. Останній же бій був інший. Тут він і ворог були на рівних. Їх не застали зненацька, в них була зброя і час відреагувати. Наскільки раніше молодий хлопчина відчував себе безпомічним перед ворогом, настільки нині він відчував в собі дух воїна і впевненість у своїх силах і можливостях. Менше страху і сумнівів та більше спокою і відваги. Лесь думав про те все і їхав задоволений. Його тішили такі думки. Тепер він не безпомічний хлопчина, який тільки й може, що молитись десь у сховку про спасіння. Тепер він той, хто може захистити себе і ближнього. В ньому прокидався дух козака. За одну ніч він подорослішав.

Северин цей етап пройшов давно. Колись подібні думки роїлись і в його голові. Та багато води та крові сплило з тих пір. Всьому свій час. І думкам, і вчинкам, і подіям. Зараз Паливоду турбувало інше. Давно він був дитиною, яку позбавили батьків та мирної долі. Але ситуація на цій землі практично не змінилася. Він, і такі як він, не знали мирного життя. Весь час війна, а коли не війна, то вторгнення московитів, татар, турків чи ляхів. Народ в напруженні ось уже яке покоління. Всі обіцяють, люди вірять, пристають на домовленості, унії, але нічого не змінюється. Все одно обман, кривда, покріпачення. Рахуватись починають тільки коли відчувають загрозу, коли розуміють, що мають справу зі значною силою, яка може дати відсіч. Час іде, виникають повстання, надходять обіцянки розширення вольностей, кращого життя. Та ненадовго те все, ой ненадовго. Шкода було Северинові, що стільки людської крові пролито, стільки козацьких голів покладено, але, за великим рахунком, нічого не змінюється. Хитрий і сильний ворог. Вміє вести війну не лише силою. Хитрість - його основна зброя. Вміє розрізнити народ, задурити голову, нацькувати одне на одного. Століттями тактика не змінюється. А людина, що все життя бачила тільки лихо, легко вірить обіцянкам кращого, вільного і безтурботного життя. Іде за цими обіцянками як худоба за різником до самої бійні.

Вигідного місця для обіднього відпочинку ще не знайшли, але Северин бачив, що Лесь вже втомився, хоча й не подавав виду. Збруя була припасована добре, просто хлопчина ще не звик до таких далеких переходів в сідлі. Тому зупинились просто під деревом збочивши зі шляху щоб хто непевний нагло не натрапив, але і тримати його в полі зору. Тут не було ні водойми, ні слідів тварин, яких можна вполювати. Та наразі подорожнім те все й не потрібно було. Проводжаючи козаків в дорогу, Кривий з дружиною потурбувалися про харчі та воду для них. Це було велике полегшення в дорозі. Економія часу та сил, що їх довелося б витрачати на пошук води та полювання, були дуже до речі в далекій подорожі. Після обіду та недовгого відпочинку, козаки повправлялися в шабельному бою.

- Тобі ще багато чому потрібно буде навчитися, - резюмував Северин, - але загалом непогано тримаєшся.

- Так, вряди-годи мій названий батько дещо мені показував.

- То добре, не з нуля тепер починати. Нічого. Повернемося на Січ, там діло швидше піде.

- А звідки взялись козаки? – вже їдучи на коні запитав Лесь.

- Того точно ніхто не знає. Вони не з’явились в один день. Довгий час нашу Батьківщину поневолювали, терзали і покріпачували. Не всі те витримували. Деякі люди почали втікати від того гніту в степ, де знайти їх було не так просто. З часом таких людей ставало все більше і більше. Пани ж здійснювали рокові для себе кроки. Вони не хотіли йти на поступки щоб полегшити життя людям. Навпаки, на шляхах ставились застави для відловлювання втікачів і повернення їх назад. А там їх чекала страшна кара або і смерть. Народний гнів зростав і потік свободолюбивих людей в степ не зменшувався. Якби ж були створені стерпні умови для селян, може б вони і не тікали. З часом втікачі почали збиратись і організовуватись. Для забезпечення свого існування вони робили набіги на панські маєтки та обози. Їх визнавали розбійниками, що в купі з втечею не давало шансів вижити, якщо попадуться. Так, вони були розбійниками. Безжальними та жорстокими. Тим більше, що тікали не лише скривджені, а й злочинці та різношерсті зарізяки, які справедливо переслідувались законом. Ті могли напасти і на звичайне село та відібрати останнє у бідних сімей, які після такого були приречені на голод, а може і на смерть. Все було дуже незрозуміло і складно. Складніше, ніж це може здатися на перший погляд. Однак більш масштабна організованість прийшла коли Дмитро Вишневецький, прозваний Байдою, збудував замок на острові Хортиця. Той замок став прикладом для створення за порогами Дніпра Томаківської Січі, де знайшли прихисток тисячі відчайдушних душ (за однією з версій, Д. Вишневецький був засновником першої Хортицької Січі, яка проіснувала з 1551 до 1557 року. Однак противники цієї теорії стверджують, що то був власний замок Вишневецького, а не Січ бо він був одноосібним володарем, а не обраним. Також наводяться свідчення щодо відсутності на Хортиці козаків і взагалі про її антикозацьку спрямованість). Але простіше від того не стало. І досі серед славних лицарів Дикого Поля, які борються за свою землю і народ, є чимало негідних людей. Січ приймає всіх, такий закон. Так триває і понині. І, незважаючи на всі складнощі, кров і смерть, кидати боротьбу не можна. З нашими поневолювачами можна розмовляти тільки з шаблею в руках. Інакше на наші вимоги ніхто просто не звертає уваги. Не всі це розуміють. Але нема в тому вини народу. Важко, а іноді і неможливо зрозуміти. Досягнення вищої цілі може коштувати дуже дорого. Славний гетьман Хмель для того, щоб мати союзником турецького султана віддав їм на поталу, на ясир стільки міст і сіл, що важко порахувати. Що він думав? Чи знав що так буде? Невідомо. Але пролились річки крові, тисячі наших співвітчизників, що не мали жодного стосунку до політики, потрапили в ясир. Мало кому з них випала стерпна доля. Жахлива трагедія неймовірних масштабів. Та є інший бік. Ті душі пропали не даремно. Побив він ляхів. Відтоді побачили силу України і заговорили з нею як з рівною. Досі половина України плюється на його прізвище. Чи вартувало воно того? Те нехай вирішує кожен для себе. Але в масштабах історії Богдан залишиться великим сподвижником та героєм. А прізвищ тих, хто став мучеником заради загальної справи ніхто не знає і знати не буде. І я не говорю про козаків. Вони знали на що йшли і заради чого. Я мовлю про простих людей, селян, що порубані ордою та загнані в рабство. Їх не питали і не попереджували. Більшість так і не зрозуміла що трапилось. Історія крутить своє колесо, не питає і не жалкує ні про що.