Королева Сонька - Ірина Звонок

  - І що? – очманіло запитав Гінча.

  - Нічого. Не допомогло. І ти це знаєш краще, ніж будь-хто. Тоді я, за намовою знахарки, ходила у ліс за папороттю. О, якби ти знав, як це було страшно! Вдень я знайшла місце, де росте папороть, і запам’ятала дорогу. А потім повернулася туди вночі, сама-однісінька. Я мусила скинути сукню, покривало і сорочку, і залишитися голою. Зі свічкою у лівій руці я йшла задом наперед і читала молитви. Обертатися не можна було, бо тоді мене вхопили б чорти. Так казала знахарка.

  - Господи, який сором! Моя жінка голою бігала по лісу! Навіщо тобі здалася та папороть?

  - Щоб зварити приворотний напій, – зізналася пані Дорота.

  Гінчу ледве не знудило, коли він уявив, що йому піднесли якусь сумнівну гидоту. А він не знав того і випив.

  - Ти давала мені той напій? – тремтячим голосом запитав він.

Пані Дорота перелякано кивнула.

  - Я звелю втопити кляту відьму! – Гінча розлючено кинувся до дверей.

  Жінка у відчаї побігла за ним.

  - Не роби цього, я тебе благаю! – вигукнула вона. – Я боюся ганьби!

Він зупинився.

  - Я теж не хочу ганьби, – погодився він. – Пообіцяй, що віднині поводитемешся, як личить дружині підскарбія, і я забуду про усі дурниці, які ти наробила.

  - А ти? – пані Дорота з викликом подивилася у його обличчя.

Гінчі стало соромно. Відвертаючись, він запевнив її: 

  - Я теж зроблю усе, що зможу, щоб на людях ми були щасливою парою.

  «На людях...» – гірко посміхнулася Дорота. І відразу ж поспішила запевнити саму себе: «Нічого. Хай хоч так. Головне, щоб він частіше бував зі мною. Це лише початок. А далі я маю зробити так, щоб мій чоловік покохав мене».     

  - Витри сльози і дай мені руку, – звелів Гінча. – Ходімо разом до зали, і нехай усі домашні бачать, що між нами немає розладу.

Дорота кивнула.

  Зала Гінчиного будинку була обставлена важкими темними меблями і прикрашена, як належить житлу заможного шляхтича. На побіленій стіні була розвішана зброя. Над каміном висіла шкіра дикого кабана з жовтими іклами і дірками на місті очей. Від шкіри огидно тхнуло.

  Біля вікна сиділа за гаптуванням сестра Гінчі, панна Малгожата. Дороті закортіло показати їй, хто хазяйка у будинку. Вона торкнулася рукава Гінчі і промовила:   

  - Коли вже між нами злагода, то можу я попросити тебе про щось важливе?

  - Кажи, – Гінча мимоволі напружився.

  - Ця шкіра смердить, і сморідом своїм відлякує гостей. Чи не так, Малгожато? – звернулася вона до зовиці у пошуках підтримки.

  Панна Малгожата відклала набік гаптування, але нічого не відповіла. Вона уважно слідкувала поглядом за братом і його дружиною.

  - Дозволь мені зняти шкіру і повісити на її місце гобелен, – закінчила пані Дорота.

  - Я вполював кабана на ловах. У присутності короля, королеви та усього двору. Ця шкіра – моя гордість, мій трофей. І вона висітиме тут стільки, скільки років життя мені відміряно, – сухо відповів Гінча і вийшов з будинку.

  Пані Дорота ображено прикусила нижню губу. Їй було боляче і хотілося помститися. Її коханий чоловік вполював того вепра на очах у королеви!