Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Ви зрадили мене, – прошепотіла Сонька.

  - Я зробив усе, що в моїх силах, – запротестував єпископ. – Завдяки мені ваш син став королем. Так, регентом обрали мене, але ваша королівська милість може бути впевненою: я завжди діятиму у наших спільних інтересах.

  - У ваших інтересах! Ви це хотіли сказати?

  - В інтересах молодого короля Владислава, – єпископ чемно похилив голову.

Сонька не знайшла, що відповісти.

  Коронація пройшла без особливих пригод. Хіба що невдаха князь Земовит намагався пролізти поперед єпископів, які оточили малого короля, щоб хоч так наблизитися до корони.  

  Після  важкого дня, сповненого турбот та радощів, Сонька нарешті залишилася на самоті. Мантія, гаптована золотими квітами та підбита хутром горностаїв, лежала на стільці. Вона все ще зберігала тепло та запах її тіла.

  Сонька розчахнула вікно і визирнула назовні. Місяць стояв уповні, зорі загадково блимали. У такі ночі жінці було важко заснути.

  Тепер вона вдова. Одинока. Чи, може, вільна?

  Її старший син відтепер король. Соньці слід було б підтримувати сина, допомагати йому правити, але єпископ Олесницький відтіснив її від влади. Відтіснив хитро та підступно. Сонька гірко подумала, що даремно довіряла єпископу. Він, не вагаючись ані хвилини, переліз через її голову, щоб отримати необмежену владу.

  Як важко жінці, коли поруч нема чоловіка, якому можна довіряти. Навіть якщо цій жінці тридцять років і вона – королева. Навіть якщо навчилася виживати у ворожому середовищі. А десь там на вежі або біля брами знаходився Гінча з Рогова...

  Як довго Сонька стримувалася! Але тепер вона вільна. Вдовам дозволено більше, ніж молодим дівчатам або одруженим жінкам. Вдів жаліють, а тому на їх пригоди дивляться крізь пальці.

  Серце сильно закалатало. Стільки років Сонька жила без Гінчі, а тепер їй здавалося, нібито вона помре, якщо не побачить його негайно. Вона підійшла до дверей, визирнула назовні і звернулася до вартових:              

  - Ви знаєте лицаря Гінчу з Рогова?

Кремезні чоловіки відізвалися на різні голоси:  

  - Так.

  - Якщо він зараз у замку, то покличте його. Мені доконче треба поговорити з лицарем про важливу справу. Я хочу, щоб він служив королевичу Казимирові.

  - Я бачив Гінчу біля головної брами. Зараз піду і покличу, – визвався один з вартових.

  Сонька повернулася у свої покої. Їй довелося чекати приблизно півгодини, але за цей недовгий час серце ледве не вискочило з грудей. Соньці довелося випити трохи вина, розбавленого водою, щоб заспокоїтися.

  Поки чекала, вона старанно розставляла шахи на старій шахівниці.

  Увійшов Гінча. Вклонився. Привітався. Сонька мовчки обернулася до нього. У горлі пересохло від хвилювання. Десять років проминуло, а її й досі зачаровував отой порух голови, яким Гінча відкидав волосся з чола. Нічого не змінилося.   

  - Мій вірний лицарю, мені чогось не спиться цієї ночі, – промовила вона, коли знову змогла говорити. – Я подумала: чом би нам не зіграти у шахи, щоб згаяти час? Як колись...

  - Як колись? – перепитав він.

  Сонька кивнула. Її тонкі пальці схопили з шахівниці білу королеву і нервово вертіли її. Гінча підступив до жінки, забрав у неї фігуру і відкинув у куток. А потім міцно схопив Соньку, так, щоб вона не пручалася, і поцілував.

  А Сонька і не збиралася пручатися.