Повія - Панас Мирний

— Отаке наше життя! — мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Пріською.

Пройшла хвилина, друга... Прісьчине обличчя ворухнулося; із зціплених уст вирвалось глухе зітхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сіни, знову набрав повен кухоль води і линув на Пріську. Та розкрила очі.

— Матусю! матусю! — припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах світився жаль; у ласкавому голосі почувалися жалощі.

— Матусю! — окликнув він удруге, торкнувши злегка за руку.

— О-ох! — простогнала Пріська. По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя.

— Нема її?.. — глухо спитала Пріська, підводячись. — Де ж смерть моя? Де вона ходить? — скрикнула стара, обхопивши голову руками, — і заголосила...

Кирило почав утішати:

— Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихі люди набрехали!.. Чого не виплетуть злі язики?

Пріська не слухала — голосила. Її страшний уразливий лемент гірким плачем розливався по хаті, важкою тугою бився об стіни...

— Ну, що ти їй скажеш? Чим утішиш? — підводячись, промовив Кирило і, махнувши рукою, опустився на лаву.

Пріська тужила. Собака, підійшовши під вікно, почала підвивати. Страшні собачі заводи зливалися з охриплим лементом матері. У Кирила серце розривалося.

— О-о, служба гаспидська! — скрикнув він і, як несамовитий, вибіг з хати.

— Вон! вон! — гукнув він на собаку знадвору. — Хоч би тобі, проклятій, заціпило! — Щось важке гепнулось в темноті... То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вікна, почала гавкати.

— Краще гавкай, ніж виєш, проклята! — облаяв її Кирило і знову вернувся у хату. Пріська, припавши головою до долівки, одно — голосила.

Кирилові сумно, аж страшно... То він засуне двері, ляже на лаві, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибіжить надвір, побіжить аж до воріт довідатися — чи не йде хто, і, не діждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, він зобачив, що з темній темноті чиясь постать маячить, простуючи у двір.

— Хто то? — обізвавсь Кирило.

— я.

— Ти, Паньку?

— Я. Оце иду до тебе. Що тут — спокійно?

— Спокійно — і в хаті не всидиш.

— Так, брате, й там. Думав — здурію. Оце мов і затихне на хвилину, та Знову як почне — аж у зуби заходить!

— Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

— От тобі й усюночна! — прислухавшись, мовив Панько.

— І піп такої не вміє... Та що це тебе прислано, хіба не було кого другого?

— Казали другому, та я перебив. Думаю — хоч проходжуся.

— А я думав: другого, свіжішого, пришлють. Хай би він посидів у хаті, а я хоч би під ворітьми прикорхнув трохи.

— Ні, цур йому — спати. Удвох все-таки охвітніше.

— Так спати ж — аж гілля гне! — і Кирило на весь рот позіхнув.

— В солому! — гукнув Панько.

— Е-е... добро оце в соломі!

— А воно вже з півночі є? — спитався, помовчавши, Панько.

— Та, мабуть. Віз був серед неба, а тепер — он як низько опустився, — зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тільки тяжке Прісьчине лементування.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо до хати, бо щоб чого там не трапилося, — мовив Панько, пориваючись іти.

— Ходімо. Послухаєш ще й ти! — нехотя одказав Кирило.

— Добривечір вам! — привітався Панько, переступаючи поріг. Пріська, почувши чужий голос, замовкла.

— Здорова, тітко! А чого се ти валяєшся на долівці? Хіба на полу немає місця?

— О-ох! нема... — зітхнула Пріська і заплакала.

— Отак! Так ти се і плачеш? А дочка тобі кланяється. "Перекажіть, — каже, — матері: хай не журиться, не побивається. То все, — каже, — наговори людські!"

— Хіба ти бачив її? — підвівшись, спитала Пріська.

— Тільки що з волості.

— Де ж вона, моя дитина?

— Там — у волості,

— Не плаче, не вбивається?.. О-ох! — і незнарошне стара схлипнула. — Господи! хоч би мені ще хоч раз побачити її, спитати — за що се напасть на нас така?

— За що напасть? Хіба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, — утіша Панько.

— О-ох, правда твоя, чоловіче. Сам бог милосердний наніс, видно, тебе... Я вже думала — і не почую за неї нічого...

— Кланяється, кланяється... Казала, щоб не вбивалися...

— Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловіче добрий, за що се нас господь карає?

— Стороною?.. Різно кажуть. Чого люди не набрешуть!

— Ох, брешуть, мій голубе, брешуть!.. Та хіба від того нам легше?

— Я, бач, чув, — почав Панько, — станового писар розказував нашомутаки чоловікові, що Ззгнибіду хтось бачив, як він жінку давив. Його, либонь, і в тюрму вже засаджено. Так він, — звісно, така вже каверза, — недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, — каже, — не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звісно, кинулись грошей шукати...

— Христя ж божилася, що він сам дав їй ті гроші, — перебила Пріська.

— Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

— Боже, боже! — хитаючись, почала Пріська. — Ти ж усе бачиш, усе знанні... Чому ж ти не обізвешся, не оглянешся на нас, нещасних? — і Пріська знову заголосила.

— Ось перестань, тітко, та послухай, що я тобі скажу. Годі тобі плакати та побиватися, — нічого слізьми не запоможеш! Ти вставай з долівки, лізь на піч, лягай та краще засни. Може, бог тобі у сні пошле розум, що зробити, як повернути.

І — диво! Пріська подумала-подумала, утерла сльози, підвелася і подибала до полу.

— Отак буде краще! — мовив Кирило не то до Пріськи, не то сам до себе, умощуючись собі на лаві.

— А мені ж де? Хіба до порога головою... А що ти думаєш? Саме буде добре! — каже Панько, простягаючись посеред хати.