Повія - Панас Мирний

— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

— Підождіть, я вам постелю, — похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.

— Спасибі тобі, Одарко, — подякувала, умощуючись, Пріська. — Ти мене тією водою так і оживила... То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло... Отут тільки, — і вона вказала на серце, — не перестає.

— Може б, ви справді чого поїли? Скажіть, — я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..

— Ні, не хочу... — і стара задумалася, заплющила очі.

Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.

"Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає... Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", — думала вона, вертаючись додому.

— А що? Що застала? — спитав її Карпо.

— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.

— Отаке! та нікому й попа покликати... І обоє замовкли.

— Напилася води, — нешвидко повідала знову Одарка, — перекинулась на другий бік... Я їй послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.

Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором од бивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.

— Спали?.. — спитала Одарка. — А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Пріська глянула на неї.

— Ти, Одарко?.. Сядь... — стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе. Одарка сіла.

— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська. — Оце я лежала, закривши очі... І так мені любо, так тихо... супокійно... Усередині, чую, неначе їло холоне — мерзне... а любо... Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася... Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло... Спасибі тобі... О-ох! Всі проти мене, всі... тільки ти одна... Господь віддячить тобі.

Одарка похопилася щось казати.

— Постій... — перебила її Пріська. — Я хочу тобі усе сказати... усе... Бо вдруге, може, й не доведеться... Слухай... Я швидко умру... Коли... коли побачиш дочку... Христю... скажи їй... Скажи: я прощаю їй... Я не вірю... щоб вона таке зробила... Благо... А то що виглядає з-за тебе? — наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася... По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися...

Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала... Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам'яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас... Темна невидюча тінь усе зразу покрила... Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.

Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.

— А що? — знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

— Умерла... — понуро одказала Одарка. Карпо витріщився.

— Що ти кажеш? — гукнув він, думаючи — чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.

— Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвів руки.

— Умерла... — шептав він. — От тобі й знай! Умерла... Таки діждалась свого... Так ти кажеш — умерла?.. Хм... Що ж тепер робити?

— Що робити? За людьми іти та ховать... Оте и робити!

— За людьми? Хм... Хто ж піде?

— Та вже ж хто послуха, той і піде, а не піде... — почала Одарка та й не скінчила.

— Ну, а як не піде, то що тоді? — спитався Карпо.

— Як що? Не лежати ж їй, поки й зотліє!

— Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на які достатки? Одарка мовчала, мовчав і Карпо.

— Треба б спершу у волость заявити, — нешвидко почав він знову. — Хан там, як знають... Так... Піти до волості, піти... Треба піти, — розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хаті.

— То йди скоріше, бо смеркає, — журливо одказала Одарка, сідаючи на полу й підпираючи рукою щоку.

Карпо пішов. Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді — нікуди не дивилася: уп'яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла... Дітвора, зачувши розмову матері з баті ком, затихла, боязко поглядаючи на матір.

— Умерля, — тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. — Хто умсрля?

— Цить... Бач, матуся журяться, — сдказав той сестрі, і знову обоє помовкли.

Дедалі все більше смеркалося. Тиха тінь темної ночі піднімала своє чорне крило і розпросторювала усюди темноту. Надворі ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хаті було зовсім темно. Одарка сиділа в тііі темноті; важкі думки морочили їй голову... "Отаке скойся! І поховати нікому, і поховати ні на що... Хоч би переказати Христі... Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що і чут-ка не дійде до неї. Господи! От смерть, — не дай її нікому такої! Краще під ножем розбишаки спустити душу... Найдуть люди, найдуться жалісливці — і поховають як слід... А тут? Усі, наче від напасті, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати — карайся... Ще хоч би достатки які-небудь, а то ж — злидні злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, піп не схоче даром ховати... хоч не похована тлій!.." І Одарка здригнула.

— Отак же! — увіходячи в хату, сказав Карпо. — 3 волості зараз наряд буде. Не можна й ховати...