Повія - Панас Мирний

— Хто там, питаю? — добивається Пріська.

— Ось відчини — побачиш.

— Не одчиню, поки не скажете хто, — каже Пріська.

— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.

"Господи! Розбишаки це", — подумала Пріська, вся тіпаючись.

— Та відчиняй, — обізвався Грицько. — Становий тута. Прийшли твою дочку привітати, — додав він.

У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледвеледве відсунула двері.

У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.

— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.

— Ото, молода, — указав той на Христю.

— Ты Христина Притыкина? — питає.

Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.

— Вона, вона, — одказує Грицько, граючи очима.

— Ты служила в городе?

— Служила, ваше благородіє, — вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.

— Не тебя спрашивают!

— Служила, — одказала й Христя.

— У кого?

— У кого ж я служила? У Загнибіди.

— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

— Я тут була... — почала несміло Христя. — Хазяйка пустила додому навідатись... Вертаюсь у неділю надвечір, — у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.

— Что же она — больна была?

— Видно, больні, бо не балакали.

— Хм... — озирнувшись, чмихнув становий.

— Так она больна была, как ты уходила домой?

— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.

— Она тебе ничего не говорила?

— Нічого. Вони і говорити не могли.

— А денег тебе не давали никаких?

— Ні, не давали.

— А у тебя деньги есть?

— У матері...

Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.

— Так... так... — дивлячись на бумажку, сказав становий. — Где ты ее взяла?

— Хазяїн дали.

— О, да ты мастерица врать... А больше у тебя денег нет?

— Немає.

— Врешь, сволочь! — крикнув становий.

— Їй-богу, немає! — з плачем відказала Христя. А Пріська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима...

— Дочко, дочко! Що се ти наробила? — скрикнула. — Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам'яна.

— Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! — зломивши старі пальці, простогнала Пріська.

— Що ж мені казати, мамо? — заплакала Христя.

— Как что? Скажи, где деньги взяла, — переспросив становий.

— Хазяїн дав.

— За что он тебе дал их?

— Я й сама не знаю. Усунули мені в руку, та й годі. Грицько зареготався.

— Малі гроші, бач, усунув! — сказав, сміючись.

— Теперь уже поздно, — ходячи по хаті, мовив становий. — Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких... І боже храни кого пускать!.. Слышь? — повернувся до Грицька.

— Слишу, ваше високоблагородіе. Становий з писарем вийшли з хати.

— Ти тут, Кирило, будь, — почав порядкувати Грицько, — а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слід бути... Тільки — чув? — нікого не пускать мені... Я знаю, що ви були з покійним теє... Гляди! Пустиш кого — замість їх сядеш... Засунеш за нами двері... та й не спать мені... Другого на підмогу пришлю з волості.

— Розбираємо, — понуро одказав Кирило.

— Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? — повернувся Грицько до Христі, шо — як з крейди вистругана — стояла і нікого, здається, не бачила, нічого не чула.

— Чуєш? Кому кажу! — гукнув удруге Грицько. — Бач, яка несміла, а людей давити знаєш?!

Пріська, що досі стояла коло печі, наче громом побита, при тім слові Грицьковім уся затіпалася.

— Брешеш! — стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було бліде, руки й ноги трусились, очі як вугілля тліли.

— Хе-е! Ще й брехню завдає! — сказав Грицько, хитнувши головою. — От тобі й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвідаємо... Як і людей ви з ума зводите, і на той світ споряджаєте... Все рознюхаємо!

— Брешшеш! — засичала Пріська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посиніло; очі витріщились — горять-палають... Страшна Пріська, наче звір дикий.

— Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, — відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько. — Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо.

Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив:

— Ходімо, дівко.

— Та ти її зв'яжи, а то тепер ніч, ще втече куди, — приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс і повагом почав скручувати Христі назад руки. У хаті, наче в домовині, стихло... Хвилина, друга... Це зразу — щось посунулось, гепнуло... Озирнувся Кирило — серед хати, наче вальок глини, лежала Пріська... Очі її закрились, лице помертвіло, чорне...

— Ххее! — ударив він руками об поли. — Отаке!

— Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, — озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сіни.

— Не здохне! Оживе... Жінка — що кішка: убий її та перекинь на другий бік — і встане! — утішає Грицько, виходячи з хати.

— А що ж ви стали? Веди її! — гукнув через хвилину знадвору Грицько.

— Ходімо помалу, — сказав Панько, сіпнувши за пояс.

Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге і — зникла в темних сінях. А за нею й Панько, в одній руці держачи пояс, а другою поспішаючи покрити голову шапкою.

Хата спустіла. Каганець, стоячи на столі, блищить, кидає жовті плями на долівку. Одна з плям освічує страшну Прісьчину голову. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та — хоч би ворухнулась!.. Тільки світ э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя.