Повія - Панас Мирний

VII

Уже цілий тиждень живе Христя в селі і ніяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима... її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди — і вона за нею, а настане вечір — вона і з матір'ю боїться. На улицю, до дівчат — і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала — не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

— Та се аж півсотні рублів! — скрикнув Карпо.

— Півсотні? — здивувалася Пріська. — Півсотні! Се — великі гроші. Де такі гроші Христі взяти? — І важкі думки обняли її серце.

— Де се ти взяла ці гроші? — прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христі.

— Хазяїн дав. — І Христя розказала, як то було. Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках.

— Ти — брешеш! — суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла подивитися їй у душу.

Христя змінилася у лиці. Що ж це — і мати не вірить?!

— Це знаєш скільки? — пита Пріська.

— А почім я знаю! — відказує неспокійно Христя.

— П'ятдесят рублів... Де ти взяла? — пристає мати. Христя заплакала.

— Боже! І ви не вірите мені! — скрикнула вона. — Недаром ті гаспидські гроші наче огнем пекли мене, недаром я не хотіла їх брати... І сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках... ,

— Та я... вірю... Я — вірю... тільки... дитино моя! — з плачем уже почала Пріська. — Такі гроші дурно не достаються... Уп'ять же — і смерть та... Не занапасти ти своєї і моєї голови! — заплакала мати.

Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй.

— Хай мене бог поб'є, коли я крала! — тільки й одказала Христя.

Прісьці жаль стало дочки. "Ні, вона не така, — думалося їй... — І забреде таке в голову? Дитина ж, зовсім дитина, — дивлячись, як плакала Христя, жаліла Пріська. — Скоріше всього — хазяїн помилився. Хіба йому мало було клопоту біля помершої? Певно — помилився. Не буду я міняти сих грошей; заховаю. Може, він, як прийде до помки, кинеться, тоді віддам йому. Нащо нам такі гроші? Чоловік помилився, а ми затаїмо... Господь з ним, з його грошима! І то гаразд, що Христю одпустив до строку".

І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.

Здається, кому б знати про ті гроші?

Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.

— От і піди ти з Притиківною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! І то ж тільки одну бумажку показувала, а бог його знає — може, їх у неї з десять або й того більше! Дивно тільки, як вони легко добулися... Не було ні шеляга, а це зразу — така сила! Тут щось не так; тут щось та е, — гомоніли між собою люди.

— Що в? Я знаю, що е: украла або... там у городі на таких огрядних ласі, — казав Супруненко.

— Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? — піддержували чоловіки.

— Це значить — на легкі хліба піти? — спитався один.

— Та воно щось підхоже, — додавали жінки, — бо недаром вона нігде не показується. Бігали дівчата закликати на вулицю — не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

— Чи не помагала лиш і вмирати? — підструнчував Грицько, усміхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові;

другі — що обікрала хазяїнів та втекла; треті — що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі... В чім була правда, а в чім брехня — ніхто нічого не знав... Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись...

— Та воно не окриється! Воно колись виявиться! — гомоніли люди, цураючись Пріськи. Нащо Одарка — і та, попитавши у Пріськи, де Христя узяла гроші, і не добившись путнього відказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справді які лихі гроші — краще осторонитись, ніж і собі у біду попасти.

До Пріськи й Христі не доходили всі ті поговори та пересуди селян. Христя тільки примічала, що дівчата її стороняться, не забігають ніколи, а стрінувши де — чи перекинуться словом, чи ні — та й навтьоки!.. А Пріська? Пріська звиклася завжди одна бути, їй і невдогадку нічого. Одно тільки чудно: чого ее Одарка ніколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Пріськи, або Пріська в Одарки; а то — сама не йде, а Прісьці набиватися ніяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городі і привіз новину: Загнибіду взяли в тюрму за те, що жінку задавив. Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу.

Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз 3 свого огороду.

— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда... "Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала", — подумала Христя. Отже не похвалилася матері.

Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.

Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чуткіше... Ось уже в дворі собака загавкала;

чутно гомін коло хати.

— Гей! спите? Одчиніть!

Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

— Хто там?

— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.

— Не пускайте, мамо! Не пускайте... — злякана замовила Христя.