Повія - Панас Мирний

— Чому? — дивуючись, спитала Одарка.

— Та бач же — все те гаспидське діло... Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.

— Близький світ — до станового! Тридцять верстов — немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.

— Хоч би й тиждень — все їдно!

Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. З^-іопоталася й Одарка, засвітивши світло... Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.

— Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю, — кидається до сонних дітей.

— Мамо! — обізвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.

— А що, дочко?

— Ти казала: умерла... Хто умерла?

— А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

— Ба-бу-у-у-ся, — здивувався Миколка.

— То оце й не буде бабусі... Бабусю в яму — бах! — каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

— Бух! — одказала, гірко усміхнувшись, Одарка. — Довго ще, поки буде "бух", — додала, замішуючи галушки в макітрі.

— Бухкай же скоріше вечерю, — сказав Карпо, — а я піду довідаюсь, що там робиться, — і напрямився з хати.

Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.

— Карпе! чув? — гукнула вона з сіней надвір.

— Агов? — обізвався той.

— Не забудь узяти там платка.

— Якого?

— Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.

— Добре, — сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася, їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть — ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло — і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою... Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик... Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета, знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні.

— Дивись, дивись... Он мамина рука... Он — голова... ніс, — каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стіну.

Та глянула — і обоє зареготалися: такою їм здалася чудною біганина тії тіні по хаті. Одарка рада, що хоч тим дітвора забавилася; одно знає — поспішає з вечерею...

Аж ось і вечеря поспіла. І давати б — Карпа немає. Що там його додержує?

— Посидьте, діточки, трохи... Я зараз батька покличу, — сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи З-під стелі жовтуватий світ. Угорі ще сяк-так освічує він сумну оселю, а з долівки встає чорний морок і піднімається вгору. Прісьчин труп, прикритті Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлілої соломи, чорніється на полу. Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і — злякана — стрибає угору... На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо — німі-мовчазні, немов до стіни прибиті.

— А що тут у вас — благополушно? — уступаючи в хату в шапці і з люлькою в зубах, питається Грицько.

— Що ж би тут?.. Он мертва лежить, — одказав Панько, ткнувши пальцем її а піл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нічого. Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася — слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося... "Що, як справді Грицько таку напасть зведе на них? Хіба йому що? Ні бога в животі, ні гріха — на душі, ні жалості в серці... Та ще як пригадає за землю", — подумав Карпо.

— І треба тобі було тим платком очі прикривати? — сказав він, почувши важке Одарчине зітхання.

— А що?

— Та так... Пропаде ще платок... — звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадісною звісткою.

— Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться — як не нам... Скажемо Христі, коли вернеться, що користь З землі буде наша — от і все.

— Коли то ще буде! — сумно одказав Карпо і замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'яні, і зразу розбіглися: Карпо пішов скоріше на поле, Одарка зосталася дома. В обід зійшлися, шоб мовчки поїсти страви, і знову розійшлися до вечора. За цілий день одне одному слова не сказало. Так минув і другий день, і третій, на четвертий рано прибігає Кирило.

— Прислано від станового — ховати, — привітавшись, сказав він. — Уже і дозор зняли.

— Хто ж буде ховати? — питає Одарка. — Чи не той, хто наряджав сторожу?

— Цебто Грицько? — здивувався Кирило. — Той заховає! — додав далі, скрутнувши головою.

— А що, зігнувся б? — пита Одарка.

— Та годі тобі! — перебив її Карпо, якось вільно зітхнувши. — Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас... Гріх нам буде не знарядити її на той світ. Біжи, лиш, Одарко, по жінок, а я... От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

— А чому ж! Можна! — згоджується Кирило.

— От і добре. Уже пообідаємо разом, — додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жінок, бабів, а Карпо з Паньком — за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворі труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скоріше порядок умирущій дати, та ніяк того діла в один день не скінчиш, — багато заходу. Стару обмили, нарядили і положили на столі. Одарка сама хрест виліпила з воску і свічку засвітила в головах... Тліє та свічечка, кидає жовтий світ на почорніле лице вмирущої... У хаті тихо, ніхто не читає над покійницею, — тільки старі бабусі кругом обступили стіл, і хіба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, і тим зворухне незамутну німоту... А надворі — рай: сонце, наче панна у пишному одягі, розгулялося розігралося; сонячні пароси так і носяться в прозорому повітрі, так і прищуть золотими стрілами; гнуться, ламаються, осідають іскорками на пишно убрану землю, на розкішію вкриті листвою садки... Пташки лящать, теркотять, співають; щебече соловейко і своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалібніше туркоче; цвірінькають джикуни-горобці, а до їх з високої високості, неначе срібний дзвінок, доноситься жайворонкова пісня... Рап — та й годі! Все живе, радіє... Шматочок того раю забігає й у Прісьчину хату: то сонце ускоче у вікно, забіга зайчиками по стінах, по долівці: то пташина пісня долетить у розчинені двері... Шкода, що ніхто того не бачить, ніхто того не чує! Сама господиня навіки заснула, а її товаришки — німують кругом неї...