Повія - Панас Мирний

VI

Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї поля, усіяні, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко від села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому тумані крилося село. Вона не озирнулась ні разу, не поглянула на його. Якісь смутні та нерадісні почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного світу, на краю безмірних ланів, у тумані широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнів... "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється... Ох, скоріше б, скоріше добратися!"

І Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився місток на гнилім переході — він якраз на половиш шляху... Сонце повернуло на півдня, стояло саме над головою. "Ще рано, — думає Христя. — Дійду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи і Мар'ю провідаю. Як то там вона?"

Думки про Мар'ю на який час одвернули її від міста. Та ненадовго... Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула — пішла у місто... "Місто! і вп'ять місто?!" —подумала Христя, і щось гірке та нерадісне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" — утіша сама себе, утираючи знічев'я набіглу сльозу. І знову налягла на ноги.

Ось і Иосипенкові хутори. Щось бовваніє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Ніяково й заходити", — думає Христя, применшуючи ходу. І не помилилася: то справді гукала Явдоха на невеличкого чоловіка, що сумний сидів на приспі.

— Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобі? Отже тепер і пожалів... Вона тобі ось чого піднесла, — і, скрутивши разом дві дулі, стара ткнула ними в вічі чоловікові.

Той похнюпившись сидів — мовчав.

— Мовчиш? мовчиш? — заривала знову Явдоха. — І що з тебе за чоловік? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб і на в'язах не вдержала, от би вона тебе і поважала, вона тебе і почитала! А то — як з клоччя батіг! Нестеменний покійний батько... Того ж хоч я у руках держала... А ти що? Тьфу!.. А тепер от і сиди — як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться... Дожидайся — діждеш!

— Ну, чого ви в'язнете до мене? — гірко промовив чоловік. — Хто ж, як не ви, і вигризли її з двору?

— Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матері, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я — собака, по-твоему? Га?

— Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокійно не побуде на місці!.. Так і жди: от же тихо, а тут і схопилася буча!.. Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам'яне — і те не здержало б вашої гризні!

— А що ж, по-твоєму, — мовчати мені їй? Поганці, прийманці — мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись—яка журба!!! Не первина їй мандри справляти... Звідти, здається, і брали...

— То чого ж ви і клопочетесь?

— Чого? чого? — аж стрибала стара. — Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насміялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жінка жила нарізно від чоловіка? Я б її, сяку-таку поганку, через поліцію додому добула... Я б її до стовпа на цілий місяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею маніжила!.. Я б з нгї вибила міські примхи! А він: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! — І, плюнувши, вона мерщій побралася у хату. Чоловік тільки розвів руками і ще нижче похнюпився.

"Ні, не зайду, — подумала Христя, стоячи за коморою. — Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далі", — рішила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, — лізло їй у голову, — кинула... Ото ж її чоловік. Як жаль його, жінка кинула; а тут — і мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпіла... Не другий же вік старій жити? А втім — бог Знає! — не од добра тікають люди. Видно, залила стара за шкуру сала..." І Христя рівняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу... Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка — у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї... Життя — як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями?

Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє... "Хоч би вже до міста швидше!" — думає, поспішаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. Змією біжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях... Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани — і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце... Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише .потомлену думками душу... Затихають болі і образи; німіють лиха і муки; зникають клопоти журливі; почувається несподівана легкість. "От би куди хазяйку, от би де їй, бідній, побути! Тут би забула вона все на світі, все... Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", — подумала Христя, легко зітхнувши, знялася і почимчикувала далі.