Повія - Панас Мирний
— Та страва добра, — одказала Христя.
— Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до каші — і каша пройшла димом. "Постаріла мати, — подумала вона. — Колись яку добру кашу варила, а тепер от не догляділа, що й димом пройшла". І наче що обценьками їй серце здавило. Пріська собі, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
— Ви саме обідаєте. Піду, — думаю, — хоч подивлюся на Христю, як там вона.
— Та ще вашої Христі і біс не візьме! — жартуючи, одказуб Христя.
— Оце, дивись!.. Навіщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб і не брав. Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас — пусто, підемо до нас — недостае чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, — як там вона повертається у світоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати?
— Було всього, — одказувала, зітхнувши, Христя.
— Правда, дочко, правда: всього часом буває.
— Часом — з квасом, а порою — з водою? — каже Одарка.
— Атож. Чого в світі тільки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! — одказує Пріська.
Більше розмовляла Одарка з Пріською: Христя слухала і мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хіба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хіба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад — знову його застане; ніде воно не дінеться. А тут, наче зговорилися, — тільки про те й річ.
— Чи Горпина дома? Хотілося б мені її бачити, — спиталася Христя, щоб перервати розмову.
— Дома, дочко. Пообідаємо, то, коли хоч, і підеш.
— Я вже не хочу їсти, — одказала Христя, устаючи і хрестячись.
— Така ж ти, — сумно сказала мати, підводячись, і почала прибирати З столу.
— Я на хвилину, мамо; тільки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, — весело замовила Христя, збираючись виходити.
— То вже бог його знає, чи Одарці довго прийдеться посидіти, — сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Пріська тільки зітхнула. Обох їх уразило — чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матері в гості, — думала Одарка, — і побігла до чужих!"
— Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи ні? — спитала, помовчавши, Одарка.
— Отак, як бач! — гірко одказала Пріська. — Хвалиться: хазяйка — добра людина, а проте — бог його знає! Може, таку ману пуска: всі вони спершу добрі, поки не осідлають; а насіли — вези, не вгинайся!
— Та й Карпо хвалиться... Така, каже, добра людина, така добра! І на ніч у двір пустила, і нагодувала, напоїла.
— Гей, ти, дівко! Дівко! — донісся знадвору Карпів голос. — Куди се?
— Прощайте! Піду, — одгукувалась Христя.
— Бач — добра: матір покинула, а сама навдьори!
— Хто се? — спиталася Пріська, дослухаючись.
— Карпо йде. Видно, стрівся з Христею. Незабаром і Карпо увійшов, несучи в руках клунок.
— Здрастуйте в хату! — привітався він.
— Здоров, Карпе!
— Оце стрів вашу, побігла кудись. Рада, що вирвалась...
— То вона до Горпини. Молода... бажаеться усіх зразу оббігати, — одказала мати.
— А я вам гостинці приніс. Хазяйка кланялась і гостинця передала. Очі у Пріськи заграли, побачивши високу білу булку і пухку паляницю. Поцілувавши, вона прийняла хліб з рук Карпових і положила на столі.
— Бач, як у городі печуть; у нас так не вміють, — хвалила Одарка, розглядаючи булку.
— Коло того ходять — одно діло знають. Нам як не приходиться того хліба їсти, то й пекти не навчились, — одказала Пріська.
— Чого ж воно так: як городянам, то, небійсь, і булка, а нам — чорний хліб з остюками? — спитала Одарка.
— Так воно вже завелося: город усе краще собі бере. При сім слові Одарка глибоко зітхнула.
— Пани та багачі! — нешвидко додала вона до свого зітхання. її ніхто не піддержав. Карпо повернув розмову на іншу річ: він почав розказувати про поїздку, про хліб, про город, про Христину хазяйку.
— Ще й хвалити бога, що Христі так лучилося, — зовсім-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рідна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю річ. І серце, і важкі Прісьчині думки угамувалися. Серце перестало щеміти; важкі думки розтікалися, зникали, заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами... Слава богу, що Христі добре... Хазяйка обіцяє гроші віддати... Віддасть — спасибі їй! — Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати — все краще. А й не віддасть — хіба не все рівно?.. Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає?
"Півроку, — думає Пріська, прилягаючи спочити, коли пішли Карпо й Одарка. — Уже ж поб'юся, покріплюся того півроку... А там знову заживу З нею... Знову... Може, знайдеться хто... Невже вона така безталанна?.. І красою і здоров'ячком бог не обійшов — хіба от долею..."
Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такі важкі гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває ні на хвилину. Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла — все викладає подруга подрузі, маленевеличке із-за нігтя видирає та викладає... Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофіеву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга — він би присилав старостів до неї!.. Про Федора, що спершу дурів та й тепер ще не прийшов у себе... "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче... Ти таки його в себе навсправжки закохала!"
Христя слухає таємну розмову подруги — і серце її неспокійно б'ється. Недавнє життя, від котрого одірвали її, хвилею плеснуло на неї... Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачіпає її серце, будить думки...
