Повія - Панас Мирний

— Я не так, як Олеся, — кричав радий Миколка. — Я і плавати, і пуринати вмію!.. — І розходився так, що аж вода з ночов випліскувалась.

— Що се ти, Одарко, дітей купаєш? — здивувалася Пріська, мерщій зачиняючи за собою двері.

Одарка не вспіла одказати, як закричали діти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач... бач... біля... купалася..." Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

— Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну... Дивіться — з головою!

— Гарно, гарно, — похвалила Пріська, припадаючи до Оленки.

— Ви-бо не дивитесь, — гукав Миколка. — Дивіться-бо. Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

— А що, глибоко? — допитувався.

— Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще...

— Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, — храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привітавши дітей, Пріська повернулася до Одарки:

— Що, не було? Не вертався?

— Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає... Сідайте. Підождемо трохи, як не буде — пообідаємо разом.

— Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись... — зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає.

— Тільки підете — розсердюся й ніколи до вас не прийду! — посварилася вона.

Пріська зосталася. Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

— Карпо! Карпо! — скрикнула Пріська і мерщій надвір. Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася:

— А що, як Христя? Чи жива-здорова?

— Та Христя тута! — каже Карпо.

— Як тута?! — скрикнула злякана Пріська.

— Тута... Приїхала.

— Коли приїхала? Де приїхала? — бурмоче Пріська. По її старому обличчі бігають смуги і радості, і разом нестямної муки; очі горять; вся вона труситься.

— Христя пішла до вас, — каже Карпо.

Пріська кинулася до свого двору і стрілася з дочкою коло воріт.

— Здрастуйте, мамо! — гукає Христя веселим дзвінким голосом, підбігаючи до матері. — Чи ждали? чи сподівалися?

Мати стоїть проти дочки, німа-мовчазна уп'яла в неї свої потухлі очі.

— Матінко! Не пізнаєте мене? — спитала Христя.

— Христе! Дитино моя! — простогнала Пріська, обнімаючи дочку, і заплакала.

Тут саме підбігла Одарка. Вона постояла, поки вітались дочка з матір'ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею.

— Ач, яка молодець Христя! — каже Одарка. — Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити — то й не сподівалися.

— А я так, несподівано, — весело щебече Христя.

— Молодець, молодець! — одно плеще Одарка, обдивляючись.

— Чого ж ми стоїмо тут? Ходімо хоч у хату, — опам'яталася Пріська.

— Ідіть, — каже Одарка, — побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш!

— Забіжу, не забуду!

Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка — до своєї.

— Як же ви тут живете? — допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Після міських покоїв їй своя хата здалася такою тісною-невеличкою. Бач! вона скільки літ прожила тут, а й не примічала досі сього... .

— Як живемо? Знірчо як живемо, — бубоніла Пріська. — Живемо, та й годі! Смерті дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого — скубуть. Коли б не ці Здори... Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало... Як ти там?..

— Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, — дай їй, господи, і щастя, і здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, каже, сама віддам гроші... Прохала вас до себе в гості. Скажи, каже, хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй... Воно, мабуть, усім добрим так достається!

Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила — дозналася своїм серцем чулим... Ох, не так воно, видно, добре, як розказує... Криє від матері свою диху годину, щоб не вразити її серця... І сльози почали підступати під горло, давити...

— Ви плачете? Мамо! — скрикнула Христя, зиркнувши на матір.

— Ох, тільки гляну на тебе — так і заллють сльози!..

— То ви не вірите? — спитала Христя. — Так от же — хай мене хрест поб'є! — коли я брешу. І чого б я стала брехати, коли б мені погано там було?

— Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, — утираючи сльози, замовила мати. — Я не від того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобі там — і гаразд, дочко; а погано — уже ж я нічим не запоможу... Та що се я? Ти з дороги — їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обідати, бо й я ще нічого не їла.

Стара хутенько схопилася і кинулась до печі.

— Не знала, що ти будеш. Не сподівалася... хоч би курочку зарізала та З нею борщ зварила, а то — затовкла салом, та й годі, — гомоніла Пріська, насипаючи борщу у миску.

Сіли обідати. Христя взялася за ложку... "От і сіли обідати, — гіркий наш обіде!" — згадала Христя пісню. І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. Вона покуштувала — ні солі досить, ні приварку не видно, одні бурякові крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

— Недобрий, дочко? — спитала мати. — Сама знаю, що недобрий... З чого ти того добра візьмеш? Погріб у нас невисокий, — картопля зимою померзла, а на весну — так драглями і взялася; насилу назбирала півклуночка посадити. М'яса і в заводі не водиться... Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато... Солі зосталося жменя, — потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни — шо-шо, а люблять ласо поїсти.