Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий
У РІК 6688 [1180][533]. Пішов Святослав [Всеволодович] до Любеча і прикликав до себе братів своїх — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [та] Всеволода [Святославичів]. Коли він вів переговори, то тут, у Києві, скоїлося велике лихо: погоріли двори по Горі, і церква загорілась велика, митрополія, свята Софія.
Того ж року послав Святослав [Всеволодович] Гліба, сина свого, в [город] Коломну, у Рязанську волость, помагаючи рязанським князям і зятеві своєму Романові [Глібовичу][534], бо вони воювали із Всеволодом [Юрійовичем]. Коли ж почув Всеволод, що прислав Святослав сина свого, помагаючи зятю своєму, він покликав його, [Гліба], до себе. Гліб же Святославич не хотів їхати, але і волею і неволею поїхав до нього, тому що був у його руках. А він схопив його, і окував його, і послав його у волость свою, [город] Володимир, і приставив до нього сторожів; і дружину його коло нього так само схопили.
Почувши ж [це], Святослав розпалився гнівом, і розпікся люттю, і розмислив в умі своєму, кажучи: «Одомстив би я Всеволоду, та не можна. Ростиславичі — то ті мені в усьому шкодять в Руській землі. А в Володимировім племені[535] [лише] хто мені родич, той добрий».
Воїн. Фреска у Кирилівській церкві в Києві. Серед. XII ст.
У той же час ходив Давид Ростиславич по Дніпру в човнах, лови діючи, а Святослав ходив по чернігівській стороні, [теж] лови діючи навпроти Давида. І тоді Святослав, порадившись із княгинею своєю [Марією] і з Кочкарем, улюбленцем своїм, [надумав схопити Давида], але не сказав сього мужам своїм ліпшим, про свій намір. І одразу кинувся Святослав на битву із-за Гліба, сина свого, і, не вдержавшись од люті, переступивши хреста, переїхав він через Дніпро, бо замислив в умі своєму: «Давида схоплю, а Рюрика вижену із землі і візьму один із братами волость Руську. І тоді я одомщу Всеволоду за обиди свої».
Та бог не любить високих помислів наших. Того, хто заноситься, він смиряє. Так от, одразу вдарив Святослав на стан на Давидів, а Давид не знав і не мислив на себе нізвідки ж зла, тому що він хрестом чесним заприсягнувся був із ним, [Святославом], і вірив тому [хресту]. І той [хрест] ізбавив [Давида] от рук його, і вбіг [Давид] у човен із княгинею своєю, а вони, наздогнавши понад берегом, стали стріляти в нього, та все ж бог уберіг його цілим. Святослав же захопив дружину його і стан його і вернувся, і поїхав до Вишгорода. Та помилився Святослав у замислі своєму. Бо, простоявши тут, під Вишгородом, ніч, на другий же день він поїхав до нього, [але], шукавши Давида, не знайшли вони його ані на якій путі. Він тоді знявся [і] поїхав за Дніпро, сказавши: «Уже ми об'явилися Ростиславичам, так що не можна мені бути в Києві».
І приїхав він у Чернігів до братів, і скликав усіх синів своїх і молодше браття, і зібрав усю чернігівську сторону і дружину свою, і став радитися з ними, сказавши: «Де ми поїдемо? До Смоленська чи до Києва?» І сказав йому Ігор [Святославич]: «Отче! Добре[536] було, тихо. Та коли вже не вийшло, то аби нам бог дав, [щоб] ти здоров був».
Давид же прибіг у Білгород до брата [Рюрика]. І Рюрик, почувши, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав у Київ у недільний день і сів на столі діда свойого і отця свойого. І послав він [послів] по братів своїх, по Ярославичів, по Всеволода і по Інгваря, і привів їх до себе, і Ярославова поміч [прийшла], галицького князя, з [воєводою] Тудором з Єлчичем. А Давида він послав у Смоленськ до Романа, до брата свого, на підмогу.
Печать Романа-Бориса Ростиславича.
І встріла [Давида] вість на Сковишинім бору: «Брата тобі Романа бог узяв». Він же, почувши [це], вельми опечалився. Плачучи, він поїхав борзо до Смоленська, і зустрів його єпископ Костянтин, з хрестами, і з ігуменами, і з попами, — всі смольняни [зустріли]. І ввійшовши Давид у церкву святої Богородиці, сів на столі діда свойого і отця свойого.
І преставився князь Роман, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], і, опрятавши тіло його, єпископ Костянтин і ігумени всі з благохвальними співами і з кадилами запахущими положили тіло його у святій Богородиці. І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще ж більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє, і, останнюю службу одправивши родителю своєму, опрятавши тіло його, вложили [його] в гроб.
Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом [і] так голосячи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді тебе наречено ім’ям Роман. Всею доброчесністю ти подобен єси йому[537]. Багато досади дістав ти од смольнян, та не бачила я тебе, господине, ніколи, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все
