Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

4. Пригадай, відколи ти зволікаєш, і вже вкотре, отримавши від богів пільгу, нею не користаєшся. Треба, врешті-решт, відчути, якого Всесвіту ти частинка; і від якого всесвітнього Урядника береш витік, поставши; і що межу твого часу накреслено: не скористаєшся ним для просвітлення — мине, і ти минеш, і вже не буде як.

5. Як римлянин і муж, щомиті й щосили дбай про те, щоб, раз уже взяв щось у свої руки, — діяти з бездоганною, невдаваною статечністю і дружньою приязню, чинити гідно вільної людини й по справедливості; а зі всіма іншими уявленнями — дай собі спокій. І матимеш від них спокій, якщо кожне діло робитимеш, наче воно — останнє в житті{66}: відкинувши всяку безтямність, всяке пристрасне відхилення від розумного вибору, всяке лицемірство, самолюбство, невдоволення присудом долі. Бачиш, якої дещиці треба дотримати, щоб прожити рівноплинне й богобоязне життя; але вже як цього хтось достереже, то більшого від нього й боги не вимагатимуть.

6. Збиткуйся з себе, душе, збиткуйся! Шануватися вже не матимеш часу: кожному — лиш одне життя; та й воно вже тобі замалим не до кінця добігло, а ти ніяк не навчишся себе поважати — все на інші душі покладаєш своє щастя.

7. Шарпає тобою те, що припадає ззовні? Знайди хвильку дозвілля, щоб підівчитися чогось доброго, ба, просто перепочити від цієї круговерті. Тут, однак, треба стерегтися й іншої суєтності: бо ж навіть той займався дурницями, хто, хай і натрудився за життя, та не мав однієї мети{67}, до якої спрямував би кожне своє устремління й усю свою уяву.

8. Якщо хтось не спізнав, що діється в чужій душі, — ледве чи матимуть його за нещасного; але вже конче нещасний той, хто за порухами власної душі не устежує.

9. Завше треба пам'ятати, яка природа Цілого і яка — моя; і як ця стосується до тієї; і якого Цілого — якою є часткою. І що ніхто не може тобі завадити завше чинити й мовити згідно з природою, якої ти — частинка.

10. Теофраст{68}, порівнюючи хиби, — хай і в посполитіший спосіб їх порівнює{69}, — таки по-філософському каже, що переступи, вчинені через пожадання, тяжчі за ті, що їм причина — гнів. Адже бачимо, що хто відбігає розуму в гніві — робить це з болю та несамовитого зіщулення; а от хто хибить через пожадання, скоряючись насолоді, — той, бачиться, якийсь непогамовніший і жіноцькіший у своїх хибах. Отож правильні й гідні філософії слова Теофраста: хто хибить з насолодою, вартий тяжчого осуду, аніж той, хто хибить з болем. Бо й взагалі скидається на те, що цього радше змушує гніватися біль від завданої кривди, а той, віддавшись у своїх вчинках пожаданню, сам поривається кривдити інших.

11. Чини, говори, мисли, як той, хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям. В тому, щоб відійти з-поміж людей, немає нічого страшного, якщо існують боги: вони ж бо нічого злого тобі не накинуть; якщо ж їх не існує або їм байдуже до людських справ{70}, то навіщо й жити в такому світі — позбавленому богів і промислу? Проте вони таки існують, і до людських справ їм не байдуже: вони дали людині все, щоб вона уникала справжніх лих; а якби й ще щось поза тим було лихе, то боги завбачили б, щоб і цього зла всім було дано уникати.

Але як може зробити людське життя гіршим те, що саму людину зробити гіршою не може? Не могла б такого недогледіти природа Цілого — ані через незнання, ані через те, що, навіть звідавши, не в змозі була нічим запобігти чи зарадити; та й аж так не схибила б, — чи то внаслідок неспроможності, чи недолугості, — щоб і добро, і лихо безладно випадало і добрим, і злим людям порівну{71}. Та однак смерть і життя, слава й неслава, страждання й насолода, багатство й убогість — все це порівну випадає і добрим, і злим, і не є воно ані гарне, ані огидне; тож ані добром, ані злом бути не може.

12. Як швидко все щезає: самі тіла — у Всесвіті, спомин про них — у вічності; і яким є все чуттєве, а передовсім те, що принаджує насолодою, чи лякає стражданнями, чи звеличується пихою: яке воно дешеве, нікчемне, мерзенне, тлінне, мертве — все належить спізнати мисленній здатності.

І чиє визнання та чий голос творять «добру славу»; і що таке смерть: адже якби хтось, розділивши саме поняття і розібравши все, що до нього науявляли, побачив смерть, якою вона є, то ніколи не визнав би її чим іншим, як ділом природи; боятися ж діл природи — дітвацтво; а тут не просто діло природи, але й для природи догідне.

І як людина торкається божества — котрою своєю часткою; і як та часточка людини має бути для цього налаштована.

13. Нема жалюгіднішого за того, хто по всьому світу колує, і, словами поета, земні глибини звідує{72}; хто за якимось прикметами вишукує те, що в душі ближнього, але не відчуває, що досить було б пильнувати того генія, який у нього самого всередині, і вірно йому служити. А служити йому — означає тримати його чистим від пристрасті, від безтямності й від невдоволення тим, що йде від богів і людей. Адже що йде від богів — почесне через їхні чесноти; що від людей — миле нам через нашу з ними спорідненість, а деколи й викликає жаль, бо ж вони не знають, де добро, а де зло, — не легше каліцтво, аніж втратити здатність розрізняти біле й чорне!{73}

14. Нехай би ти мав жити три тисячі років, а то й тридцять тисяч, — однак пам'ятай, що ніхто не розлучається з іншим життям, аніж те, яке він оце тепер проживає; і не проживає іншого, аніж те, з яким оце тепер розлучається. Тому чи найдовше життя, чи найкоротше, — на одне виходить{74}: адже теперішній час — рівний для всіх, а страчений — вже нам не належить; тож явно, що те, з чим розлучаємось, — лише коротка мить{75}.

Ніхто не може розлучитися