Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

ані з тим, що вже минуло, ані з тим, що буде: бо як у когось відбереш те, чого він не має? Отож треба пам'ятати про дві речі. Перше — що споконвіку все є на один взірець і навертається по колу: тому нема різниці, чи знову побачиш те саме через сто років, чи через двісті, чи через безкрай часу. Друге — що і для найживучішого, і для того, хто помре найскоріше, те, з чим вони розлучаються, — рівне. Адже єдине, чого обидва позбуваються, — це теперішнє: воно ж бо — єдине, що мають; а з тим, чого не маєш, і розлучатися неможливо.

15. Все — визнання. Ясно, чому заперечували кінікові Моніму{76}; але ясно й те, що і в його словах є щось корисне — якщо вибрати з них правдиве зерно.{77}

16. Сама з себе збиткується людська душа. Найперше тоді, коли сама докладає всіх сил, щоб стати відпадком і неначе пухлиною в світовому ладі: адже дратуватися тим, що стається, — це і є відпадати від природи, якої, зі свого боку, тримається кожна окрема природа всіх інших речей. Далі — коли цурається когось із людей або й виступає супроти нього, щоб нашкодити: така душа у гнівливих. По-третє, тоді з самої себе збиткується, коли дає себе здолати чи то насолоді, чи стражданню. По-четверте, коли лицемірить і щось робить або каже вдавано й неправдиво. По-п'яте, коли не спрямовує своїх діянь чи устремлінь до жодної цілі, а все робить непослідовно й навмання: бо навіть у найменшому треба діяти так, щоб воно зводилося до найвищої мети; а мета розумних істот — дотримуватися розумного ладу й уставу найдавнішого в світі граду та горожанства.

17. Час людського життя — точка{78}; єство людини — плинне{79}, відчуття — невиразні, ціла сполука тіла — швидкотлінна; душа — коловорот, доля — незвідана, слава — непевна. Одне слово, все, що в ній тілесне, — ріка, що душевне — сон і маячня; її життя — війна{80} і поневіряння в чужині{81}, а пам'ять потомків — забуття{82}.

Хто ж спроможний крізь це провести? Одна-єдина філософія{83}. А полягає вона в тому, щоб уберегти від збиткування й шкоди внутрішнього генія: щоб він був сильнішим від насолоди й страждання; щоб нічого не чинив ані навмання, ані в брехні й лицемірстві; щоб не залежав від того, що зробить чи не зробить хтось інший. Та й щоб приймав усе, що йому припало й що вділено, адже походить воно звідти ж, звідки він сам. А понад усе — щоб із сумирною думкою очікував смерті, бо смерть — це тільки розпад елементів, із яких складається кожна жива істота. Якщо ж для самих елементів немає нічого страшного в тому, що кожен із них ненастанно перетворюється в інший, то чого б то комусь криво дивитися на те, що й усе в світі зазнає перетворення й розпаду? Це — природно; а в природному — жодного зла.

Книга III

Писане в Карнунті{84}

1. Треба не лише те брати на розум, що з кожним днем витрачається життя і зостається дедалі менша його частина{85}, а й те, що навіть якби хтось і довше пожив, то хтозна, чи його думка й далі буде така ж, як колись: чи стане її для усвідомлення речей і для того споглядання, що тягнеться досвідчити й божественне, й людське{86}. Бо коли вже хтось почне блудити, то, хоч не перестане ні дихати, ні відживлятися, ані не позбавиться уяви, устремлінь чи чогось подібного, однак напевне в ньому вигасне те, що потребує розумової вправності — як-от здатність користати з себе, чи складати точний лік тому, що є належне, чи членувати прояви речей, а чи збагнути, що вже й самому пора відійти{87}. Тож треба спішити — не лише тому, що кожної миті зближаємося до смерті, але й тому, що ще раніше нас покине здатність брати речі на ум і за ними устежувати.

2. Варто також спостерегти, що й усе, пов'язане з речами, які стануться за природою, має в собі щось милого й привабливого. Як ото коли печуть хліб: він подекуди лускається, і ця потріскана скоринка, хай в чомусь і супротивна приписам пекарства, але чимось таки личить хлібові і якось особливо будить охоту до страви. Знову ж таки, фіги репаються, коли найдостигліші; у зрілих оливках своєрідної краси плодам додає саме те, що вони от-от надгниють. Так і колоски, що хиляться додолу, і насупленість лева, і піна, що стікає з вепрячого рила, і ще багато чого, — все це, коли розглядати його саме собою, далеке від миловидності; однак те, що воно є наслідком речей, які стаються за природою, робить його доладнішим і привертає наші серця.

Тож коли хтось має чуття до того, що стається у Всесвіті, і глибше поняття про це, — тоді чи не все, що припадає як наслідок, стоятиме для нього поряд із причиною і даватиме насолоду — у свій, особливий спосіб. Такому справжні звірячі пащі будуть не менше тішити око, ніж ті наслідування, що їх показують у своїх творах малярі й скульптори{88}; такий зможе второпним зором побачити і в літніх людях — немовби вершину достиглої вроди, і в дітях — щось спокусливе{89}; та й ще багато чого, не для всіх переконливого, спаде на думку тому, хто щиро зблизився з природою та її ділами{90}.

3. Гіппократ{91}, вилікувавши стільки хвороб, сам захворів і помер. Халдеї{92} стільком пророкували смерть — а те, що неминуче, спіймало і їх самих. Александр, Помпей, Ґай Цезар{93} дощенту зруйнували стільки міст, витяли в битвах стільки воїнів — і кінних, і піших, — але зрештою й самі пішли з життя. Гераклітові{94}, який стільки роздумував про природу всесвітнього спломеніння, нутрощі зайшли водою, і він помер, вимазаний гноєм{95}. Демокріта вбили воші{96}; Сократа — теж воші, але вже інші{97}.

Що ж… Ти зійшов на облавок, ти проплив своє, ти пристав по той бік: злазь!{98} Якщо там — інше життя, то й у ньому будуть боги, бо ніщо їх не