Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

Та й чим тобі дратуватися? Людськими пороками? То розсуди, взявши на розум, що розумні істоти народжені одна задля одної{138}; що терплячість — частина праведності; що не з власної волі хиблять; і те, скільки з них, вже відворогувавши, відпідозрювавши, відненавидівши, відвоювавши своє, — витягнуло ноги й обернулося в попіл. Розсуди — і нарешті вгамуйся. А може, тебе дратує уділене тобі від Цілого? То освіжи собі в пам'яті диз'юнкцію{139} «або промисел, або атоми» і все те, що доводить: Всесвіт — немовби одна громада. Ще й тілесне тебе діймає? Візьми на ум, що твоя думка, раз опанувавши себе й пізнавши, на що здатна, — вже ніяк не в'язатиметься ні з рівним, ні з нерівним духом; зрештою, візьми на ум і все те, що ти почув і з чим погодився щодо страждань і насолод. А чи помикаєшся задля дещиці слави? То поглянь, як скоро все кане в забуття; і яка прірва — отой безкрай вічності в обидва боки; і яке порожнє по нас відлуння; і яке мінливе й непевне те, що, здавалося б, у нашій владі; і якими тісними межами все це окреслено. Адже ціла земля — це точка; а в котрому ж то її закутку наша оселя?{140} І скільки там отих, хто хвалитиме, і чого вони варті?

Тож надалі пам'ятай про всамітнення — на тій ниві{141}, що в самому тобі. Передовсім — не смикайся і не пружся, а будь вільний і дивися на речі як муж, як людина, як громадянин, як смертна істота. І поміж того, що в тебе завжди напохваті, — щоб раз у раз до нього зазирати — нехай будуть і оці дві засади. Перша: речі не зачіпають душі, а нерухомо стоять собі зовні; а бентежність — лише від нашого внутрішнього визнання. Друга: все, що бачиш, умлівіч перетворюється, і його вже ніколи не буде знову; ненастанно думай, скільки-то всього при тобі зазнало перетворень. Всесвіт — мінливість; життя — визнання{142}.

4. Якщо здатність мислити — спільна для всіх, то й розум, що через нього ми є розумні істоти, спільний; а отже, і той розум, за чиїм велінням щось чинимо чи не чинимо, — спільний; а отже, і закон — спільний; а отже, всі ми — громадяни; а отже, маємо якесь громадянство; а отже, Всесвіт — то наче град, бо скажи: яке б то ще горожанство могло бути спільним для цілого людського роду? Відтак і наше мислення, і розум, і законність — із цього граду. Відкіля ж іще? Адже подібно, як те, що в мені землисте, — уділене з якоїсь землі, що вологе — від іншого елементу (та й повітряне — із якогось джерела, і власне джерело є в гарячого та вогнистого — бо ніщо з нічого не приходить, так само, як ніщо в небуття не відходить), отак і мислення звідкись виникає.

5. Смерть — таке ж таїнство природи, як і народження: сполучення тих самих елементів — у те ж саме{143}. Назагал її нема чого цуратися: для мислячої істоти тут ані чогось недоладного, ані супротивного розумному устроєві.

6. Через таких і мусить таке ставатися{144}; але хто проти — той за те, щоб і фігове дерево не мало свого соку{145}. Та назагал пам'ятай, що невдовзі помрете — і ти, і він; а ще трохи часу — і після вас не стане й імені.

7. Усунеш визнання{146} — усунеться й скривдженість; а усунеш скривдженість — усунеться й сама кривда.

8. Що не робить людину гіршою, ніж вона є, — те не зробить гіршим і її життя, і не зашкодить їй ані ззовні, ані зсередини{147}.

9. Так доконечно мала вчинити природа Догідного{148}.

10. Все, що тобі припадає, — припадає справедливо; пильніше спостережеш — то й сам це зауважиш. Кажу: припадає не просто до ладу, а таки по справедливості — так, мовби хтось уділяв кожному по заслузі. Отож, почавши, спостерігай і далі; і хай що робитимеш — роби так, щоби бути добрим; «добрим» — у властивому сенсі. Цього пильнуй у кожному ділі.

11. Не визнавай ані суджень зухвальця, ані тих суджень, яких він хоче від тебе; натомість гляди за тим, що істинне.

12. Завше треба бути готовим до двох речей. Перше: чинити лише те, що підказує царський і законодавчий глузд{149} задля добра людей. Друге: поступатися, хто б не потрапив тебе виправити чи відвернути від якоїсь гадки; однак нехай до поступки завжди спонукає щось переконливе, як-от справедливість чи суспільна користь — і тут може бути тільки щось близьке до цього, — а не те, що заблиснули насолода й слава.

13. Маєш розум? — Маю. — То чому його не вживаєш? А якщо він таки робить своє діло — то чого ж іще хочеш?

14. Ти існував у цьому як частка — то й щезнеш у тому, що тебе породило; чи радше, тим перетворенням тебе знову буде взято до його насінного розуму.

15. Багато грудок ладану — на той сам вівтар; яка перша впаде, яка остання — жодної різниці{150}.

16. Якщо навернешся до засад і до почитання розуму, то ті, хто мав тебе за тварючку, мавпу, — за яких десять днів матимуть за бога{151}.

17. Не живи так, начеб мав жити десять тисяч літ. Над тобою нависла конечність: доки живий, доки маєш як — стань добрим.

18. Скільки ж то дозвілля собі зискує той, хто не глядить за словами, ділами чи думками ближнього, а лише за власними вчинками — щоби власне вони були праведні й честиві; і за тим, щоб, як і належить доброму, не озиратися на чиюсь темну вдачу, а бігти просто по наміченій стежці, нікуди не звертаючи.

19. Хто дбає про славу серед потомків, не уявляє собі, що всі, хто його ще пам'ятатиме, скоро самі помруть; а за ними, знову, й ті, хто перейме від них ту славу — так, що й усякий спогад вигасне, бо ж і його носії один за одним спалахнуть і згаснуть{152}. А навіть якби припустити, що ті, хто пам'ятає, — невмирущі (отже, невмируща й пам'ять), — що тобі до цього? Не кажу вже — померлому, але хай і живому — що тобі до їхньої хвальби? Хіба, може, через