Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

10. Тож відкинь усе, але ту дещицю — втримай; пам'ятай, що кожен проживає лише теперішнє — оцю коротку мить, а все, що поза тим — або вже прожите, або ще неясне{114}. Адже короткий той час, який кожен із нас проживає{115}, і закуток світу, в якому проживає, — тісний{116}; коротка — щонайдовша пам'ять потомків, бо й вона — в переданні скоромрущих людців, які навіть самих себе не знають, а що вже казати про когось давним-давно померлого.

11. А до вже мовлених настанов нехай додасться ще одна: для того, що підпадає уяві, завжди знаходь межу й окреслення — з тим, щоб, цілковито розібравши ціле, побачити його наге єство і самому сказати, яка йому назва, і яка назва всьому, з чого воно складається й на що розпадеться.

Бо ніщо так не виробить великодушності, як здатність путньо й правдиво брати на пробу все, що випадає в житті, і завше на нього дивитися в той спосіб, щоби прикинути, скільки-то з нього користі — такому Всесвітові, а отже, яку має вартість супроти Цілого, і яку супроти людини — горожанина найвищого граду, де решта міст — наче домівки; і щó воно таке — оте, що творить в мені уявлення; і з чого складається; і скільки часу йому вроджено протривати; і якої до нього треба чесноти: лагідності, мужності, правдивості, вірності, простоти, самодостатності, а то й ще якоїсь.

Тому на все кажи: «Це — прийшло від бога; на те — витягнуто жереб, випрядено нитку{117}, і випало воно — випадково{118}; а оте — від когось, хто, хоч одного зі мною роду, племені та спільноти, однак не відає, щó для нього природне. Але я відаю, тож і ставлюся до нього за природним законом суспільства — добродушно й праведно; до того ж, помічаю, що є вартісного в серединних речах».

12. Якщо робитимеш, що маєш робити, згідно з правним розумом — дбайливо, сміливо, зичливо — і не пристанеш на жоден сторонній зиск{119}, а лиш на те, щоб твій геній зоставався чистим — так, начеб ти вже мусив його віддати; якщо досягнеш цього, не ждучи й не втікаючи, а тобі стане діянь, на які ти здатний від природи, і правдивості героя{120} у всьому, що кажеш і висловлюєш, — от тоді проживеш добре; і ніхто тобі в цьому не спроможний завадити.

13. Як лікарі{121} завше мають напохваті скальпелі та інше знаряддя для нагальних втручань, — так і ти тримай напоготові засади, потрібні для знання божественного й людського{122}. В усьому — навіть найменшому — чини, пам'ятаючи про обопільний зв'язок між ними, бо ані чогось людського добре не зробиш, не звівши його до божественного{123}, ані навпаки.

14. Годі блукати: не читатимеш ані власних спогадів{124}, ані Діянь давніх римлян і греків{125}, ані тієї добірки з писань, що ти собі відклав на старість{126}. Поспішай до мети, відкинь марні сподівання і, коли тобі до себе не байдуже, сам себе спомагай — доки маєш як.

15. Вони не відають, скільки ж то значать слова «красти», «сіяти», «купувати», «спочивати», «глядіти, щó має бути зроблено»{127}: це вже не очима, іншим зором побачиш{128}.

16. Тіло, душа, ум. Тілові належать відчуття, душі — пориви, уму — засади. Враження від уявлень має навіть худоба{129}; пориви смикають за шворки і звіроту, і «андрогінів»{130}, і Фаларіда з Нероном{131}; а ум є за проводиря — у тому, що їм здається належним, — навіть для тих, хто не визнає богів і хто кидає напризволяще вітчизну, і чиї діла — за зачиненими дверима{132}.

Тож якщо все це — спільне для щойно мовлених істот, доброму зостається лиш одна осібна властивість: любити й вітати все, що йому припадає і що напрядено{133}; і не давати тому генієві, що має осідок всередині нас — у нашому серці, — змішатися й скаламутніти в юрмі уявлень, а берегти його — щоби був сумирний, щоб услід за богом йшов красно, щоб ані не казав чогось супроти правди, ані не чинив — супроти праведності. І хай навіть жодна людина не повірить, що він живе просто, скромно і з погідним серцем, — жодна з них через це не стане йому прикрою, і він не збочить зі шляху, що веде до найвищої в житті мети. А йти до неї треба чистому, спокійному, нескутому, — такому, що не з примусу ладить зі своєю долею.

Книга IV

1. Коли те, що панує всередині нас, — у згоді з природою, то й до всього, що йому припадає, ставиться так, щоб завше легко було стати на бік можливого й дозволеного. Нема такої матерії, яка була б йому зосібна до вподоби; натомість устремляється до чільних речей із засторогою, тож і бере собі за матерію навіть те, що йде йому наперекір. Як ото полум'я: що в нього кинеш — те й поглине. Менший вогник, може б, і вигас від того, але палахкий пломінь швидко обертає в себе усе, що спопаде, і пожирає, і ще дужче здіймається ввись.

2. Нічого не чини навмання: дій не інакше, як за умоглядними правилами, що довершують мистецтво.

3. Вони шукають собі усамітнення{134} — на селі, над морем, у горах; та й сам ти, зазвичай, вельми цього прагнеш. Все це, однак, від великого неуцтва: адже щохвилі — забажай лишень! — можеш усамітнитися наодинці з собою{135}. Бо для людини ніде немає затишнішого й безтурботнішого усамітнення, як у власній душі; але надто, коли в когось усередині є те, від чого, щойно до нього зазирнеш, — маєш в усьому полегкість; а полегкістю називаю не що інше як доладність. Тож постійно даруй собі це усамітнення і сам себе оновлюй. Нехай у тебе буде кілька стислих положень, яких, тільки-но перед тобою постануть — має стати, щоб цілу її{136} очистити, і відпустити тебе вже вільним від роздратування