Міфи України - Автор невідомий
Вихор викликає сатана під час свого весілля. Тому народ, угледівши вихор, хреститься, приказуючи: «Щезни, сатано!» (Ушицький і Канівський повіти). Найчастіше вихор уособлюється в образі самого диявола (Холмська Русь, Грубешівський, Літинський, Луцький, Житомирський та Харківський повіти). Якщо вихор підвіє людину, то їй загрожує неминуча хвороба, від якої може врятувати хіба що йорданська вода (Літинський повіт). Вихор перед грозою — це чорти, що тікають від громової стріли (Житомирський повіт). Вихору слід усіляко берегтися, бігти від нього чимдалі, читати молитви і хреститися. Бо як він когось наскочить, то може геть понівечити (Вінницький повіт). Діти і навіть дорослі часто дражнять його, примовляючи: «Куций, сала! Куций, сала!» А чорт, як і підвладні йому «жиди», не любить сала і від цих слів скаженіє — і ця лють щодалі більше й більше посилюється (Літинський і Вінницький повіти), або, навпаки, присоромлений, тікає геть (Канівський повіт). Вихор буває також і тоді, коли зведе рахунки з життям самогубця, у таких випадках чорт на радощах розгулює, кружеляє вихором і мете чим попало, вириває дерева з корінням, трощить їх тощо, стрімко несучи з собою в далеч душу самовбивці. Коли вихор підіймається дуже високо вгору, то це означає, що чорти позривалися з ланцюгів і, зіткнувшись, чубляться між собою, намагаючись подужати один одного (Вінницький повіт).
Якщо кинути у вихор сокиру або ножа, то можна не лише поранити, а навіть і забити чорта (Холмська Русь, Харківський і Канівський повіти). У Бердянському повіті нам казали, що коли мчить вихор, то треба на шляху йому ввіткнути глибко в землю ножа і тримати його щосили: якщо вихор не вирве ножа, то з’явиться на тому місці кров зарізаного чорта, а інакше чорт заріже тим же ножем самого сміливця, що вступив з ним у двобій.
У Канівському повіті походження вихору відносять до перших днів світотворення. «Вихор буває, — кажуть тут, — під посуху. Він виник від того, що Сатанаїл, коли виніс з води землю, то вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився, однак дуже при цьому натомився, а янгол тим часом чекав на нього над морем, вирвав у нього землю і полетів до Бога. Сатанаїл трохи відпочив і кинувся навздогін. Бачить Бог, що Сатанаїл ось-ось ухопить янгола, і каже до нього: «Змахни мечем по праву біч». Янгол змахнув і відтяв Сата-наїлові праве крило. Сатанаїл закружеляв і зробився, як вихор. І нині, коли Сатанаїл почне літати понад землею, то здіймається вихор. В Ушицькому повіті кажуть, що диявол, перш ніж обернутися на вихор, перед тим переживає декілька стадій розвитку: сім років він буває звичайною змією, наступні сім — полозом, а треті сім — крилатим змієм, який живе в скелях. Коли в нього зовсім відростуть крила, тоді він починає літати, обираючи для цього час перед грозою; помахом своїх крил він викликає страшний вітер, що ламає дерева і руйнує будівлі.
Українські легенди та перекази про землюДо землі українським народ, як народ передовсім землеробський, почуває глибоку повагу, яка подекуди (у Вінницькому, приміром, повіті) межує з обожненням. Землю величають звичайно святою і матір’ю, бо з неї створено першу людину, і вона годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, причому цілують її або з’їдають жменьку землі (Луцький повіт), — і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чим іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір: «наша земля — мати Тетяна», — кажуть у Старобільсько-му повіті.
Щодо зовнішнього вигляду землі є різні погляди. У деяких місцевостях її уявляють собі у вигляді жовтка в яйці; землю оточує звідусіль вода подібно до того, як у яйці білок оточує жовток (Ушицький та Житомирський повіти). Вона — кругла, тому кінця-краю землі немає, а оскільки земля оточена водою, то з небом вона зовсім не сходиться. «На краю землі є «Америк», тобто Америка, де люди такі багаті, що криють дахи своїх домівок сріблом і золотом. «Жиди»— купці, які одні лиш доходять «на край землі», розповідають, що там є чотири моря: Солоне, Синє, Червоне і Чорне. З них пити воду не можна, а тому «жиди»— купці звичайно запасаються під час своїх мандрівок «на край світу» водою на сім років. Оточена вода водяними оболоками (там же).
У деяких місцевостях землю уявляють як округлу купину, що плаває по воді. Землі, на якій ми живемо, незрівнянно менше, ніж води, зібраної на другій землі, що є основою для всього сущого; а небо становить верх нашої землі. У землі є як початок, так і кінець, але ніхто до них не сягав, тому що ми живемо на самій середині землі. Десь дуже да-леко-далеко, як від нас до неба, небо сходиться з водою, на якій плаває земля (Літинський повіт).
У Холмській Русі (втім, не скрізь) землю уявляють півкулею. Край її, до якого ніхто, крім «москалів», ніколи не доходив і не дійде, — там, де сонце, спускаючись щораз нижче й нижче, смалить так сильно, що люди, наче обпечені, бувають зовсім млявими й позбавленими життя. Там вічне літо, але через надмірну спеку ніщо не росте, і люди споживають саму лиш рибу, яку збирають на березі моря після того, як воно перестає грати, вже в цілком звареному вигляді.
У Грубешівському повіті землю уявляють як плаский круг, що тримає пан, котрий сидить під землею в кріслі.
Найчастіше землю уявляють площиною, що плаває по воді (в Луцькому, Старокостянтинівському повітах, деяких місцевостях Холмської Русі та ін.). Край її дуже далеко, за морями, куди ніхто не доходив і дійти не може, і де вона сходиться з небом, яким причиняється, як лядою (у Канівському повіті — «земля сходиться з небом на краю світу, і там баби, перучи, кладуть вальки на небо»). Площин, подібних до нашої землі, дуже багато під нами, і всі вони також населені людьми
