Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Одразу після цього вони постановили, що краще обговорити не конкретні технічні питання, а організацію наукового дослідження (типу того, під чиєю егідою його раціональніше проводити — Інженерного корпусу чи Інтендантського управління?). Я знав, що користь з мене може бути хіба що в конкретному технічному питанні, але ніяк не в питанні організації досліджень.

Доти я не висловлював своєї думки про всю цю ініціативу головному начальнику заходу, який мене й запросив і служив в армії великою шишкою. А коли ми пакували валізи роз’їжджатися по домах, він сказав мені з посмішкою:

— Побачимося на наступному засіданні…

— Навряд чи, я не приїду.

Він моментально перемінився лицем і дуже здивувався, що я сказав «ні» після того, як зробив настільки цінний «внесок».

На початку шістдесятих багато моїх друзів консультували державні установи. Але я не відчував жодної соціальної відповідальності і як міг опирався запрошенням приїхати у Вашингтон, що в ті часи потребувало частки сміливості.

У ті часи я читав курс лекцій з фізики для першокурсників, і Том Гарві (він допомагав мені з показом слайдів) якось сказав: «Тобі треба подивитися, що робиться з математикою у шкільних підручниках. Моя донька приносить додому якісь божевільні завдання!».

Я не звернув уваги на його слова.

Але наступного дня мені подзвонив досить відомий в Пасадені юрист містер Норіс, член Ради штату з питань освіти. Він запропонував мені увійти в Комісію зі складання навчальних планів, яка мала відібрати нові підручники для штату Каліфорнія. Згідно із законами штату, усі шкільні підручники для всіх класів мала відбирати Рада з питань освіти, тому вони утворювали комісію, яка розглядала підручники й рекомендувала їх штату.

Виявилося, що багато книжок побудовано на новому методі викладання арифметики, який називався «новою математикою». Зазвичай підручники розглядали шкільні вчителі і чиновники-освітяни, але цього разу вони вирішили, що непогано б залучити до процесу оцінки когось, хто використовує математику «по-науковому» і розуміє, яким має бути результат і навіщо вчити дітей математики.

Напевно, я вже відчував провину, що не співпрацюю з державою, тому погодився увійти до складу цієї комісії.

Я одразу почав отримувати листи і телефонні дзвінки від видавців шкільних підручників. Вони казали: «Нам дуже приємно, що у складі комісії є справжній науковець…», «Прекрасно, що в комісії засідає науковець, бо наші книжки орієнтовані на науку…». Казали, бувало, й таке: «Ми хотіли би пояснити, про що наша книжка…» або «Ми були б дуже раді допомогти, чим можемо, в процесі оцінки наших книжок…». Божевілля якесь. Я об’єктивний учений, мені здавалося, що раз школярі матимуть справу тільки з підручниками (плюс книги для вчителя, їх я теж отримав), то будь-які додаткові пояснення від видавців будуть зайвими. Тому я не хотів говорити з жодними видавцями і завжди відповідав: «Вам не треба нічого пояснювати, я впевнений, що книжки говоритимуть за себе самі».

Я представляв певний район, куди входила більша частина округи Лос-Анджелеса за винятком самого міста, його представляла дуже приємна жінка з міського управління освіти на ім’я місіс Вайтгауз. Містер Норіс запропонував мені зустрітися з нею і ознайомитися зі структурою і роботою комісії.

Місіс Вайтгауз почала розповідати, що вони будуть обговорювати на наступному засіданні (мене призначили в комісію вже після того, як воно відбулося). «Ми будемо говорити про натуральні числа». Я не дуже розумів, що вони мають на увазі, але виявилося, що це те, що я завжди називав «цілими числами». Вони все на світі називали по-іншому, так що від самого початку я стикнувся з проблемами.

Місіс Вайтгауз розповіла, як вони зазвичай оцінюють підручники. Вони отримують досить багато примірників кожної книжки, роздають їх учителям і чиновникам своєї округи, а потім збирають їхні відгуки. У мене не було великих знайомств серед учителів і чиновників, крім того, я вважав, що й сам здатен оцінити якість підручника, тому читав усе сам. (У моєму районі було кілька людей, які чекали, що їм запропонують оцінити книжки, і хотіли висловити свою думку. Місіс Вайтгауз запропонувала долучити їхні висновки до її відгуку, щоб ці люди не почувалися обділеними, а я не мав зайвих клопотів. Усіх усе задовольнило, і жодних проблем не виникало).

Через кілька днів мені подзвонили з книжкового складу і сказали: «Ми готові вислати вам книжки, містере Фейнман; тут сто сорок кілограмів».

Я був приголомшений.

«Усе в порядку, містере Фейнман, ми дамо вам когось у допомогу».

Я не розумів, чим це може допомогти: ти або прочитав книжку, або ні. Внизу в кабінеті я виділив під ці підручники полицю (вони зайняли п’ять метрів) і почав з тих, що мали бути обговорені на наступному засіданні.

Чималий шматок роботи, скажу вам, я весь час сидів унизу працював. Дружина згадує, що в цей період ми жили, мов на вулкані. Мовляв, сиджу я собі тихо, а потім як вибухну: «НІ-І-І-І-І-І-І» — ніби вулкан прокинувся.

Річ у тім, що книжки були дуже слабенькі. Саме дурисвітство. Тексти склепані абияк. Автори хотіли бути точними, але наводили приклади (типу автомобілів на вулиці, які мали ілюструвати «множину»), у яких завжди було щось неточне. Означення нестрогі. Усе трохи двозначне — автори не розуміли, що означає «точність», пересмикували, учили речей, на яких самі не зналися і які, за великим рахунком, були для дитини зайві.

Я зрозумів, що вони хотіли. Після того як росіяни запустили супутник, багато людей вважали, що ми відстали і треба покликати математиків, щоб вони порадили, які є цікаві сучасні концепції. Мета була — зробити математику цікавою для дітей, яким вона здавалася нудною.

Наведу приклад: підручники розповідали про різні системи числення: п’яткову, шісткову і т. д., щоб показати інші варіанти. Це цікаво для дитини, яка знає десяткову систему, тоді це розвага. Але в авторів вийшло, що всі діти мають вивчити іншу систему! А на наступній сторінці починається звичний кошмар: «Переведіть числа із сімкової системи у п’яткову». Переведення з однієї системи в іншу — абсолютно безглузда річ. Можете це зробити — прекрасно, це буває весело, не можете — забудьте. У цьому немає сенсу.

Хай там як, я переглянув усі ці книжки, усі без винятку, і в жодній не було ані слова про те, як арифметику використовує наука. Якщо там і були якісь приклади (здебільшого всякий сучасний нонсенс), то про речі типу купівлю