Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

І вона це Ізяславові поробила, що до танців такий він завзятий.

Зітхає над кужелем стара Янка. Тріщить каганець, дрібними іскрами бризкаючи, коли навісна комаха жовтавий вогник своєю смертю пригасить. Пирхають ситі коники. Морить сном стару Янку: натупається-бо за день Божий!

А у півдрімлі встають образи давно минулі… Молодість незабутня – як щастя! Як щастя – не тривка!..

І незчуєшся – а вже відлетіла вона. А, здається, так недавно – цією ж самісінькою стежечкою! – й сама Янка на ігрища купальські бігла! Ой літа, літа молодечі! Якими путами вас сплутати, зв’язати? Щоб не тікали ви так швидко? Якими чарами вас зачарувати-спинити?!

І ще нижче хилить біс Унинія зморену сном голову старої Янки…

Не від літньої ночі, гарячої, п’янкої – від згадок тих далеких, молодечих, аж варом обдає стару бабусю. Аж у скронях гуде, обличчя палає, світ у сяйві сліпучому пропадає. Сама ж Янка – не баба беззуба, а красуня весняна – аж щастям-радістю горить.

І справді: горить!

Не вчула-бо за думками журливими, що сон радісний перейшли, як мала іскра від каганчика відскочила, на сіно – як порохня сухе! – впала. Золотою ниткою на солому підстілки перекинулась. Вогненною гадючкою побігла. Та й в одежу Янчину сховалася.

Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзями та дівчатами переляканими, заграву пожежі вглядівши – попелом лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізяслава зробивши.

Таж не статки-маєтки гіркими оплакував нездара син, а смерть материну, що до неї ігрищами-танцями довів стареньку.

Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький!..

Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої – миру душі порожній шукати.

Братом Ісакієм ставши, в печері оселився.

– Не гідний я, з багниська світського ледь-ледь вирвавшись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться!

І благословив отець ігумен брата Ісакія на «подвиг мовчальний», на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути. Таж від себе самого як врятуватись?

Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене.

Таж відвертається від того раю безвинного пустельник.

Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім – духовим – образи минулого лише викликає.

До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.

І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає, – зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі – за напій йому. Свята просфора – хліб пустельницький – попелом в устах розсипається. А біс Унинія – невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.

У печері малій – бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку – брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з танцями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною молитвою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:

– Живий у помочі Вишнього…

А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб – аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній, – як гнус у Спасівку, – докучали.

Меж немає зухвальству нечистих.

На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом – квіття «ліпок» натикано.

Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою – сон непереборний на брата паде. І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.

Що вже акафістів, що тих «страшних молитов» отці лаврські з ігуменом своїм правили!

І раптом – немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.

Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:

– Світе Божий! Та який же ти гарний! – віконцем своїм красу весняних садів лаврських – місячним сяйвом облитих – вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.

Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише – немов поперше світ Божий побачив – й не намилується.

А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!

Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:

– Не утримається корабель без цвяхів, а праведний – без почитання книжного.

Перед ченцем же двоє юнаків стоять – як зорі сяють.

– Встань, Ісакіє, – озиваються. – Знайшов-бо ти милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа