Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

Що ж пана Єроніма зцілила та «явлена вода», багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення – по вірі своїй.

Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам’ятні аннали свого роду, відмітив:

– Тільки подолавши в собі кволість, – як Геракл Немейського Лева, – знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина – як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова «явлена вода» – те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.

Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам’ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при «вулиці Лакерди»[74].

І аж до світової війни ходили «до Самсона воду пити» побожні прочани.

– Безпечним-бо путем, – казали люди, – сила тієї води провадить!..

Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час – немов готель.

Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури – ніби на них засохла ще перед віками пролита кров – похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них – непривітних, – ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів.

І таки дочекався веселого приятеля: на світ виглянуло молоденьке, весняне сонце. Та й засміялось тисячею діамантових усміхів. Збудило ними зі сну Місто-Мрію: вранішню, прозоро-повітряну Венецію, збудовану немов не з мармурів та каміння, як та реальна – денна! – але ви різьблену з перлових хмар та опалових веселок.

Підкреслені проясненим сріблом води тіні долі, під домами, згустились дужче. І відрізали Місто-Видину під дійсності. Вся легка, підносилась вона до зеленавого неба, – топилася в ньому всіма своїми дзвіницями – кампанілями, крилатими левами св. Марка, золотими ангелами Сан-Джіорджіо й переплетеними трояндами гербами Лоредано, що простягали до вишин девіз старого роду:

«Non nobіs, Domіne, non nobіs, sed nomіnі tuo da glorіam».

На лутки широкого відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний раменатий муж. Темна барва та строгі лінії його зодягу прозраджували старший вік. Але іскри незвичайної краси й великості самоцвітів, які гойно прикрашали всю постать – аж до клямр на черевиках – підкреслювали, що цей нобіле не має природної у старшому віку байдужості до своєї зовнішності.

Сонце заглянуло у задумані очі й, незадоволене, перескочило на різьбу темних фотелів та цяцькованих ніжок овального столу. Торкнулось блідих, «папірових» тонів гобеленів на стінах. Знов повернуло до столу й поцілувало тепле золото скрипки, недбало киненої між опалізуючим склом мурранської вази й докінченим, але не підписаним листом. І завмерло, зачудоване, припавши до образів-портретів. Кожна-бо намальована постать – так само, як і раменатий муж коло вікна, – була залита дорогоцінностями майстерно виписаними, аж в їхніх іскристих переливах гасли обличчя, дарма що випрацювала їх рука вправного митця.

Муж пригладив рукою темне, ледве торкнуте сивиною волосся. Відійшов від вікна й схилився над листом. Перебіг очима перші рядки. Але, немов враз пригадавши собі весь зміст написаного, не дочитуючи, підписав:

– Карло, граф Сен-Жермен.

Запечатав зеленим воском й написав адресу:

– Monsіeur Arouet de Voltaіre Ferney, Suіsse.

Всміхнувся поблажливо. Так їдкі фанфаронади й висміювання всього на світі не перемогли у «Фернейському старці» звичайного, загальнолюдського страху смерті?

Monsіeur Arouet прислав до графа Сен-Жермена гінця. Прохав у «великого вченого й дослідника тайн природи» того чудодійного еліксиру, що дозволяв Сен-Жерменові продовжувати собі життя «майже на два століття».

«Великий вчений», – знов всміхнувся граф, – А ще так недавно «людина, яка знає все, і ніколи не вмирає»![75]

Як же байдужі всі ці епітети! Виростають-бо вони або з надії одержати поміч, або з відмови виконати прохання, заздрості та зависті до слави «великого мага»…

На хвилину погляд «мага» затримався на образах-портретах. Був задоволений ними. Барви, над якими працював протягом кількох літ, знаменито передавали іскристу гру самоцвітів. Були прозорі й сяйливі. Але скількома зусиллями, якою терпеливою працею дійшов до цього свого винаходу…

– «Магія»! Вона зветься працею – ця його «магія»! Невтомною й систематичною, з безліччю знов й знов перероблених дослідів… Той самий шлях привів його й до утворення в лабораторії самоцвітів, й до відкриття, що перли можна плекати й «вирощувати»… Як горох у городі!

Відгорнув тонке мереживо й милувався великими рубінами шпоньок. «Реконструїровав» їх, сплавивши з малих камінчиків[76].

«Аби знати рецепт!» – згадав зненацька дотеп кухаря графа Франца Ракоці й запевнення пишного своїм умінням слуги, що він знає рецепти всього, що лише варто з’їсти на світі…

Згадка зірвала зітхання з Сен-Жерменових уст.

– Як же давно це було!

Тоді «граф Сен-Жермен» був тільки кучерявим, смуглявим хлопчиком у палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ще не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім – до Італії, де «всиновило» його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім’я…

Як весело ганявся смуглявий, здоровий хлопійко над Тисою за металево-блискучими синіми