Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

І раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.

– Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!

Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.

«Зроби дзвін! Зроби дзвін!»– вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: «Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!»

Князівну мов промінним натхненням залило.

– Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри…

Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного…

Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.

Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той, – під грушкою благодатною! – коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.

На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.

– Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.

І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку «благодатну» ввечері розповідала.

Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.

Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє.

А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис «руським письмом» переплітає.

І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують.

Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..

І не в’януть йрго давні мрії колишні про красу чуженинки-боярині, що перецвіла обіч нього – не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:

– Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!

Щирим золотом – як натхнення – сяйливим напис кладе. А слова «будь вірний» з криці, досиня загартованої, виводить.

І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів «срібний дзвін», сяйливий та ясний. Везе і грушку «благодатну», що власною рукою з крислатого «дерева дитячих згадок» зірвала.

Як дитячі роки, солодка вона… І, як дитячі роки, не дасться її зберегти…

– Засаджу ж зеренце у далекій, незнаній країні… В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край мені став…

І довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй «своя».

Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь, щедра та добра, лагідна, як вечір серпневий, що про нього напередодні весілля свойого згадувала.

Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає.

Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках минулої слави. Впав і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.

Але ж тролі – думки творчі митця Ільмара – й там, в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: «У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому!»

І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього гасла.

Де спить Ярославна – того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій!

Лише раз на рік, на Великдень, – кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу, – будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю.

Тоді «попахає» Настя грушку, що з могили «до кінця вірних у малому» принесла. Не засадила-бо княгиня Андрієва своєї «благодатної». Бо не зів’яла і не всохла та грушка. Так і лишилась живою та свіжою. Як згадка про дитячу радість. І поклали Насті на груди, до труни предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розораною весняною ріллею.

Аромат життєвої сили землі не дає Насті смертю померти, лише вколисує солодким сном.

А вітер карпатський кидає луну-відгомін давнього гасла:

– У великому натхнення шукай, вірний будь і в малому…

Брате, чи чув ти той відгомін у серці свойому?..

Приморською мевою над суворим Балтом росла молоденькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська – вільна, як ранок весняний – приваблива. Як справжня норманка – не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донькою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною – як море.

– Варязька кров! – всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бурю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати.

– Хто дістане за жінку Рогніду мою, – всміхався Рогволод, – дістане бойового товариша – друга, дорадника розумного. На княгиню, володарку Рогна моя вродилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.

І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рогніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди