Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге – й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве – з гніву-ганьби пекучої.
А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід!
Кирило сирицю вхопив, «у три ремені» міцно скручену.
Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалилася. Захропів, захарчав – і по гадові!..
Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату:
– Буде дружині княжій на тарчі-щити!
Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум’яки озивається:
– Не знаю наймення твого, ні роду-племені. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-доньку, за дружину, переможче Цмока, дістанеш…
Низенько Кирило князеві вклоняється.
– Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир я – смерд простий, неотесаний… За ласку володарську твою – спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!
Показує руки мозолисті:
– Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смердову одежу випрати…
– Не потрібуватиме! – всміхається Володимир, – Віднині-бо боярином ти станеш…
– Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був – тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш– прошу милості цієї: щоб оселя моя – доки Київ Києвом – Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік – хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.
БІСИ– І знов на ігрища? – вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, – її одинак і старечого віку потіха, – тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
– Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! – хитнула головою старенька. – А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! Тьху! – сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний… Така туга-жура, що краще б і не жити!
Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила, – порожнісіньке.
Наважила води, піднесла дерев’яне відро. Великі краплини з нього дзвінко у чорну глибінь скапували. І перехилила враз до порожнього барила.
Таж чи занадто відром натиснула, чи барило ветхе було, тільки ж вся вода студеним потоком вдові на босі ноги плеснула. А клепки з барила – всі враз розсипались.
– Ой леле! – зойкнула Янка, обтрушуючись. І ще дужче досадою серце защеміло. Струсила ще раз руки – добре, що хоч одежу не замочила! – розставила клепки попід плотом і попрямувала до хати.
Постояла на порозі. Ще раз по обійстю оком кинула.
Кажани нечутним летом почали вже ткати ризу літньої ночі. Небо зорями заквітчалось. Зітхнула стара. Взяла помацки кужіль з комори. І повернула до двору.
– Сяду в стайні! Все одно: крім німої тварини, не маю до кого й словом живим озватися. Самітня – як та грушка-дичка при дорозі!
В стайні ж – двоє коників молоденьких. Най же до людини звикають! Разом-бо й вік вікувати, й хліб святий щирою працею добувати…
Сукала нитку, куняючи під каганчиком, що над цебром з водою повісила. А жура ще дужче серце тисла. Думка за сином бігла.
– Не буде з нього доброго господаря! Ох, не буде!
Он бачить його в дусі, як до лісової галявини поспішає.
Здалека заграва від смолою облитої ватри б’є.
– Ніч купальська!
Від співу аж бір гуде. Чорні тіні – мов біси біля ватри метушаться. Інші – коло заточують, за руки взявшись. Крізь вогонь стрибають, на мить, черленим летом, мов жар, запалають – та й згаснуть у темряві…
Де ж би в таку ніч Ізяслава в дому затримати? Завзятий до танцю – хоч у гудці віддавай! На Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа, – й дивитися не хоче.
Немов зачарувала його та Олодара рибалчина. І таки правда-істина, що без чарів то не обійшлося. Ніякої-бо краси стара Янка в Олодарі не бачить.
– Смуглява та чорна, мов пекельним вогнем ошмалена. Та тими зубами білими – гейби у вовка – раз у раз у тому сміху безнастанному виблискує! А в очах – у кожному по сто бісів грає!..
І батько Олодарчин не тільки рибалка, а таки ще й наузник справедливий. Всяке тобі слово знає: чи то зубну болість зарікти, чи рану загоїти, чи кров заговорити – все вміє. Ще й зілійник неабиякий. Всяку рость та силу в ній вкриту відає…
На Дніпрі не як інші рибалки, вдень, але ж нічмо «на світло» рибу надить! Люди кажуть: «З русалками знаєтся!»
І таки ж достомитно так. Коли-бо на Почайні оселився – ніхто жінки-дружини при ньому не бачив. А дитинча-немовля – Олодарку малу – в хаті годував.
– Русалчина це дитина – не інакше!
