Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія[62] на княжих бармах[63] прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.

– Най же станеться!.. Амінь! – перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав – як мерлець з гробу, – білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око «печатників», що нечутно сап’янцями ступаючи, кулю зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками її сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск «знаменають».

Припечатана доля князівни Горислави-Людмили[64], доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою – за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, – на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.

– Дай доньку – відступлюсь! – дев’ятю пащами своїми озивається.

Воювати ж з ними – як з долею! – несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.

Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.

– Доньку дай – відступлюсь! – і нічого не слухає Зміїще. Всіма дев’ятю пащами людською мовою озивається.

На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами – немов на колодку пащу погану замкнув.

Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить – пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.

– За долю-бо люду київського іде!..

Тільки Людмила[65]-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:

– Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..

І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:

– За друзі душу кладу! Не літь же мені дівкою-чорнавкою іти…

І підніззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає…

Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою[66], бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин – ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володимирове місто насунула…

Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.

Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий…

Не на свято-празник провід той ішов… Ох! не на свято, не на радісне…

Попереду хор співає жалібно. За ним – в ризах чорних, – духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи…

Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку – однаково.

Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-красуня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Людмилиній коливається.

Володимир князь із княгинею, в «шатах смирних», жалібних виступають повагом, з родом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами – люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпроваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Євпраксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.

Стрімким спуском[67], що за княжим двором від хреста Апостола Андрія[68] починається, квапиться Євпраксія на Боричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері стар-чоловік.

– Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться.

Аж на одвірки сперлась Євпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось.

– Дяка Пречистій! В дому Кирило!.. Я прохати іду…

– Де ж би був? – дідуган плечем знизує, – А прохати – злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцять враз виминає їх: на сириці-ремені – Цмочище ними в’язати.

А з світлиці – голова розкуйовджена виглянула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося.

– Нема коли! – до няні озивається, – На змія час!

Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремнів на рамено закинувши. Навперейми бере – не до проводу.

А з дніпрових хвиль – голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена – як жаб’яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою виставила.

Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.

– Миритися чи битись? – змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-скручує.

– Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!

Але Змій аж сичить від сміху.

– Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який… Тільки лежати та грітися!

– Я тебе підведу! – до Змія Кирило наблизився.

– Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були…

І