Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.

– Силою Хреста – знака Вічності, – у безмежність-бо продовжуються його рамена, – благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою… Благословляю вас! – промовив повним голосом апостол.

І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.

Коли ранком, на майдані, натовп обступив апостола – знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана, – полились вогненним потоком слова Андрієві…

Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру…

Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.

Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!

– А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скшіьпами кониках – злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими при похоронах взацних вождів?

– Це все було так давно!

Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули – від старих! – що також зі слів прабатьків своїх знали про те.

– Це було давно!

– Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!

– І звався нарід, що тут жив – може, наш, а може, й інший який – скити. А ми – алани…

Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся…

А в мандрівках своїх – від Дунаю уже! – стільки чув про жовтошкірих скитів, з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима…

– Скитів більше нема, – говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу….

– Як нема й страшних амазонок – жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.

– Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогрудої богині, увінчаної місяцем, яка – як і Матір Природа – творить на те, щоб знищувати.

– Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! – відгукується натовп. І п’ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму – бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложити на найвищому горбі перше каміння цієї «Стіни Нерушимої».

– Твердиню Мудрості поставимо!

– Місто нездобутне!

І з загарою взялися до праці.

Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій… За ними Олімпійські вправи… Та й торгівля не може стояти занедбаною…

І у греків помалу вгас перший запал.

Аланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.

І лишилась стіна недокінченою.

Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Алани ж – твердиню.

Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи – як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.

Без палиці ішов.

Хіба ж не сказано:

– Слово Живе – за опертя мені і за світло ногам моїм?

Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?

На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове – сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними – страх Життя і тягар Смерті.

Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще хоча би вітер як вітер. А то: гойдає на одному місці, з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти – не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла.

Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці – хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком[36] оперізуйся!..

Цілу ніч «мертвим шерехом» гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя – аж зелені. Немов не по хрест святий до Царгорода їдуть, а тризну справляти.

Ранком в повітрі сонному берег намітився. Свіжа таврійська весна не розквіла ще південною уродою. З гір, на верхів’ях ще посріблених снігом, прохолодою віє. З води – в’ялими водорослинами, сіллю та легким присмаком йоду тягне. Тільки квітучі мигдалеві дерева з імли вранішньої вимотуються хором аркадійських дівчат, що, за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.

Витоптана кіньми й людьми дорога все вище у гори в’ється. То стьожкою шовковою виблисне, то пропаде у синій гущавині гаїв. І знов з них вирветься, щоб блискучим движком підкреслити стару кам’яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей заїзд з перемінними кіньми[37]. Потребують-бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на Тавриду могутню свою правицю. Тож на таврійських шляхах – частими гостями й важкі криті карруки, й запряжені чотирма й вісьма парами