Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

Чому ж би княгині Ользі, щоб відпочинути від втоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний, кличе княгиню… Так солодко дрімає заїзд, сповитий вранішнім сном, заплющивши повіками-віконницями не затягнені ані навоскованим полотном вікна… Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються…

Викинено на берег з корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на берег. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма – ясним мечем розсікає тихе повітря…

Таж старій таберні байдужий цей вигук.

Княгинин почет уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає по-друге: нетерпляче й розказуюче.

З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий вівчарський пес з налитими кров’ю очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча постать бабуні та молоденьке дівчатко – може, шістнадцятилітнє, ще рожеве від сну, щойно перерваного, з дерев’яним відерцем у руках.

– Хайрете! – привіталась грецьким привітанням, вглядівши провід зацного панства. Поставила дерев’яне відерце, припнула на ланцюг вівчарку.

– Таж цитьте-бо! – гукнула, обернувшись до суголосного песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у приглушене стримане гарчання.

Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх.

– Де господар? – кинув, не відповідаючи на привітання, дружинник з княгининого почету.

– Тато в Пантикапеї, – без хвилювання відповіла дівчина. – Ще не вернув. Але все буде миттю: свіжі коні напоготові. Снідання зараз подам… – І раптом всміхнулась, мов добра знайома щирим, ясним усміхом: – З дитинства таткові помагаю, тож всі порядки несугірш за нього знаю!

В усміху не було ні виклику, ні кокетування, лише сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.

Дівча пропускало гостей перед собою. А бабуся застеляла вишиваним убрусом небарвлений, чисто вишкрябаний стіл під горіхами.

Відчиненими дверми таберни було видно, як смуглява невільниця у смугнастій туніці роздмухує вогонь. А він, немов радіючи, що його збудили до чину, палахкотить і тріщить.

Кульгавий старий невільник приладжував рожон із баранячим м’ясом. За хвилину смачний запах печені розлився аж надвір.

Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овечий сир, хліб і мед.

Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась коло столу, – ясна та лагідна, мов погожа днина.

– Скільки ж тобі років, господинько, й коли ти встигла навчитись ще й обов’язкам дозорця поштових коней?

Дівчина на хвильку затрималась. Саме принесла чималий жбан вина та випалені глиняні келехи.

– Я народилась у заїзді! Мама вмерла, як я була маленька. Бабуня хвора… А невільників маємо всього п’ять. Тож треба було помагати таткові.

– А як звешся?

– Гелене! – прозвучала відповідь, – Ми – греки.

– А греки, греки, – ствердила баба, – І кожна старша донька в нашому роді зветься Гелене, як наша славна прапрабабуня, базиліса Гелене, гагія[38] Гелене! – додала гордовито, – Та ж сама, що знайшла й перевезла до Царгорода[39] Чесний Хрест Христов. Аякже ж, аякже ж!.. З нашого вона роду, – притакнула поважно.

Вказала палицею на почет княгині Ольги:

– Так, як вас сьогодні внучка моя, зустріла тут, у цьому ж таки заїзді, молоденька Гелене славного пана патриція Констанція Хлора, що потім базилевсом став й батьком боголюбивого Константина, що Великим назвали…

Великі, чорні очі бабуні загорілись молодечим вогнем, пооране зморшками, темне, як візантійська ікона, обличчя оживилось. І, раз почавши говорити на улюблену свою тему, стара вже не могла затриматись.

Таж княгиня і не думала її спиняти. Навпаки, рухом звеліла дівчатам свого почету присунути ближче до себе сільський стілець й посадовити на нього бабусю.

– Я чула, – озвалась княгиня, заохочуючи стару до оповідання, – що гагія Гелене, вимовила по-грецькому наймення святої Олени, – була королівною з далеких островів’…

– Та де! – махнула своєю черешневою палицею стара шинкарка. – То тільки вигадали, щоб не ганьбила цезарського престолу дівчина з простолюддя! Звідси, – стукала ціпком об землю, – звідси була вона. Кажу ж: з нашого роду!

Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі – аж з зеленавим відтінням коси вимотались з фалдів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно-гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзовим ґудзиком.

Зморщена, вся темно-гніда. З натхненним поглядом живих блискучих очей, бабуся здавался старою дріадою, що бачила юність землі, зістарілась з планетою, але все зложила у своїй пам’яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давно одіж прим’яту і злежалу. І знов, силою слова, – давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.

Княгинині очі немов когось шукали в почеті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою невеликою арфою. Але княгинина рука затримала Чудну на місці. Орлині ж сірі Ольжині очі торкнулись поглядом «борзописця» Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою і руською, так само, як і стилосом. Обов’язком Радгостовим було записувати все цікаве, що здибається у подорожі. Радгост сів на шкурятяну подушку, що раб поклав у княгининих ніг. І приправив тоненькі таблички.

Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої улюблені мрії, переплетені з казкою давно минулої бувальщини.

– Гей! Високо-високо, з вбогої таберни аж на цезарський трон сягнула Гелене! Таж швидко впізнала, що сльозами-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами, обсипані володарські вінці… Чого тільки не спробували пишні пани, щоб зіпхнути з престолу «шинкарівну»! Та ж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Августа. Дружину свого, славного Констанція, вірно любила. Тож лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння, що на них