Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

– Чй ж це життя? Що з тієї слави?

А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного, – ворог таємно шле послів:

– Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика – він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми – завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте – та й все. Ми ж вам брати!..

І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.

На четвертий же день – у ясний південь, – зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні і люди думні і весь нарід посполитий.

– Голос народу – голос Божий! Чи ж не так?

Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.

– Чиж добре обдумали, людоньки? – обзивається вождь.

– Добре! – гуде хуртовиною, – Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!

– Руки зв’язать! – гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашнього жаль»… У майбутнє не вірять! А на небі – соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття… І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя – мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі – чорний круг, вогненним промінням увінчаний.

Люд – на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.

А Михайлик – у жовтавому світлі – ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні – немов з проміння ясного зіткані – за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий – у ніг. А на підніжжі слова:

– Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!

Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.

Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.

І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:

– Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!

Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.

Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.

Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі – на низькому березі ріки – спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.

Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття – Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку – «Вість Благу», – що несе її далекому світові.

І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорнене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.

Воно – як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх – випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.

Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси – два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.

І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.

Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то – природа скитська.

Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радості життя – що побачив їх у еллінів.

Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби.

Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби, – мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.

А в душі апостола встають образи – такого ще недавнього минулого! – яке, однак, вже стало далеким…

Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті… палають помстою очі… стиснені загрожуючо руки піднеслись вгору з прокльонами…

Реве несамовито натовп:

– Розпни! Розпни його!

І кипить розбурханим морем.

А над цим пеклом біснування – тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом…

Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний – є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.

На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці – неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.

Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю… Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює