Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
– Хто – як Бог! – гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: – Будь у малому вірним – натхнення ж шукай у великому, – ї, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
– «…в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!» І не смів дуже довго жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позавсвіттю клубиться. І до сусідньої з архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів – шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об’їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба, помагати – помагали, де захистити – захищали. На прапорі мали архангельське гасло: «Хто – як Бог!» А в серці закон неписаний:
– І служити йому – радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
– У малому будь вірним. Натхення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула у пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!»
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею – юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
– Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? – запитала діва-лицарка.
А юнак:
– Близьких не маю, – зітхає. – Самітній я – як вітер в степу. Помогти ж…
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно…
– Хоч би приязнь твою – як друга однолітка, як рідної сестри, мав я…
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного – дозволила в уста поцілувати.
– Зла-бо не може бути в поцілунку, – запевняв юний скит. Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний, або і вівтар…
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов’їв слухала з милим приятелем своїм, «кітче очко» – жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
– Тільки тепер, – говорила, – зрозуміла я значення слів; «вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!»
– Тобі – моя вірність… Натхнення ж в коханню…
Аж кличе Томірісу світлий вождь.
– Хто як Бог! – привітанням свого краю діву вітає.
– Кохання – мій Бог! – в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
– Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
«Коли б швидше у лісі вже бути», – думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
– Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
– Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені – як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
– Боїшся вождя? – всміхається скит, – Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
– А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував… Іспит був то… Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? – Сльоза на віях повисла.
А скит з Томіріси глузує:
– То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лицарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
– Подругу я маю… – виплутується, лукавить. – Її жалію…
– Так забери із собою! – сміється молодий скит. – Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
– Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної – віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:
– Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина. І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» – накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати – діти скитів-батьків, матерів амазонок.
– Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юн-юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою… Майже забули за тихе родинне життя… Сплять – у полі на голій землі… Ані рік не пройде у миру. Від шоломів – волосся облізло. Залізо
