Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

– …«але сон помилитись не може, бо походить від Зевса! Помиляється лише ворожбит, що не справно його пояснив»… – долітає з групи камілів, що залишились на лаві під лаврами.

– Де говорять про сон, – там напевно мусить бути й Арга, – підносить голову молода ладоржиця. І зараз же гострою голкою вкололо її.

– Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад? Підійшла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.

З ксісти лунають вигуки, сміх, оплески. Дискоболи наповнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години. Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апофеозу.

Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився Дайно, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його докликатись Опіда. Дайно знайшов у дуплі старого в’яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.

Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвятного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркий присмак.

Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря людських страждань.

Її дух, хоч і в тілі ще, – одягся летом у високості…

– Як та «одягнена вітром» Ніке! – встає перед очима прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що постановлено нещодавно в Делоській святині.

Так! Перемога Опідина – найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму…

Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.

Опіда втягає в себе запашну тишу.

І в ній є той самий, – що в душі жрекині – гіркий присмак, – ледве чутний… уже не болючий.

– Гіркий смак лаврів! – зітхає і усміхається одночасно Опіда. Труснула головою.

– Геть із журою! – й розглянулась: чи не видно де Дайно?

В цей мент дівчину вхопили міцні обійми. Відрадове обличчя схилилось низько-низько. Від дихання молодого каміла аж розвіялось легеньке пасмо волосся на щоці.

А сам дивиться так сумно, так ніжно, що у Опіди підкошуються ноги, з тіла втікає вся сила. І раптом стає так солодко і млісно…

З останніх сил відштовхнула юнака й обернулась:

– Тікати!

Але дорогу їй заступає Арга. Тримає за нашийник ведмедика.

– Треба назавтра замкнути Дайно, – озивається спокійно, немов не бачила Відрадового поцілунка, – бо ранком відвідає святиню Анахарсіс – славний «скитенянин».

А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь – його земляк.

Ще ледве на зорю благословилось. Ще не прокинувся світлосяйний Фойбос. Хоч коні його – Лампос[32] та Фаетон[33], запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.

На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір[34]. Рожевоперста Еос[35] кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд…

А в Делоській святині уже збирались жерці.

«Великі віщування» – 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались «Малі віщування», для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його «щасливий день».

Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.

Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворожка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху бога, який наділить її ясновидінням.

Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.

Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.

Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.

Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.

Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.

Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:

– Яка доля краю цієї людини?

– Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! – озвалась пітія, мов крізь сон, – Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.

– Як? – метнув словом Анахарсіс. Таки ж я – скит! – своїм звичаєм закокетував він, своїм «варварством».

– Сам у цьому признаєшся. Країна ж та – еллінським духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може.

Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.

– Назви ж наймення наймудрішого, – прочитав Амфілітос друге питання.

– Талес, Піттакос, Біас,