Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

Мла ж піднялася опівдні, і прояснилося небо. І побачили війська одні одних обаполи озера; і тому билися вони на крилах обох військ, а самим військам не можна було з'їхатись. А як було к вечору, то тоді пішов Юрій за пагорби з полками своїми. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав пішли услід за ним у верхів'я озера, маючи намір битися з ним. Але Юрій попереду них зайшов полками своїми за [річку] Малий Рутець і, перейшовши грязину, там же й став на ніч. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, прийшовши, стали на ніч тут же навпроти нього. Стояли вони так одні проти одних, що стріли не доходили.

А на другий день, у суботу[235], коли зорі почали займатися, спершу у війську в Юрія [ударили] в бубни і в труби затрубили, і полки стали готуватися. Так само у Вячеслава, і в Ізяслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити, а полки стали готуватися. Юрій тоді з синами своїми,і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, приготувавшись полками своїми, рушили на верхів'я Рутця. А Вячеслав, Ізяслав і Ростислав так само пішли полками своїми супроти них. Коли ж було [близько] до верхів'я Рутця, то тоді Юрій, і Володимир Давидович, і Святослав [Ольгович], і половці дикі, і Всеволодович Святослав, повернувши полки свої, пішли до Великого Руту, не хотячи битися, бо прагнули вони зайти за Рут, а тут і ждати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, це побачивши, — що вони відходять од них, — послали вслід за ними стрільців своїх, чорних клобуків і русь, і тоді почали вони наїздити в тил полків [їхніх], перестрілюватися з ними і стали в них вози однімати. Коли ж побачив це Юрій, і сини його, і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, що не можна їм за Рут перейти, коли побачили вони, що ті наїздять на тил полків їхніх і вози їх однімають, то тоді, обернувшись полками своїми, стали вони супроти них.

І коли йшли вони битися, [то] Андрій став вести полк отця свого, через те що він тоді був старший між братами. Побачивши ж, що половці стоять позаду, і до них пригнавши і укріпивши їх на битву, він звідти в'їхав у свій полк і укріпив свою дружину.

У той же час Ізяслав і Ростислав примчали до отця свого Вячеслава, кажучи: «Ти багато добра хотів єси, та сього не схотів брат твій. Нині ж, отче, ми або голови свої зложимо за тебе, або ж честь твою добудем». Вячеслав же сказав: «Брате і сину! Од рождення мойого неохоч був я на кровопролиття, та до сього мене довів брат мій. Коли осе ми вже єсмо на сім місці, то вже богові судити». І тоді вони оба поклонилися йому і поїхали у свої полки. І в'їхав Ізяслав у своє військо, і послав [гінців] по всіх своїх полках, кажучи: «Дивіться ж на мій полк. І як вам піде мій полк, так само й ви підіте». І тоді полки рушили одні до одних.

Коли ж іще полки йшли одні до одних, то Андрій Юрійович, узявши списа, поїхав наперед, і зітнувся раніше за всіх, і зламав списа свого. Тоді вдарили коня під ним у ніздрі, і кінь почав метатися під ним, і шолом спав із нього, і щита на ньому обірвали. [Але] через боже заступництво і молитву родителів своїх він зостався цілим. І так само перед усіма полками своїми в'їхав Ізяслав, один, у війська противників і списа свого зламав. І тут рубонули його в руку, і в стегно його вдарили, і од цього він злетів з коня.

Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. Бог же, і свята богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім — Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили.

Коли ж зійшлися війська, і кінники, і піші, то Ізяслав лежав поранений. А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!» І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!» І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому. На шоломі ж над чолом був написаний золотом святий мученик Пантелеймон. І ударив він його мечем, і так пробився шолом до лоба. Ізяслав же сказав: «Я Ізяслав єсмь, князь ваш». І зняв він із себе шолом, і вони впізнали[236]його. І, це почувши, многі підхопили його руками своїми, з радістю, яко цесаря і князя свойого. І тоді вигукнули всі війська: «Киріє елейсон!», — радуючись, що перемогли вони полки противників, а князя свого живого видячи.

Ізяслав же вельми знемагав од ран, бо зійшов був кров'ю. Та коли він почув Ізяслава [Давидовича], який плакав над братом своїм Володимиром, то тоді, облишивши свою неміч, [піднявся], і посадили його на коня, і він поїхав туди, і так тужив над ним, як ото по братові своєму. І, довго плакавши, він сказав Ізяславу Давидовичу: «Його нам обом уже не воскресити. Але се, брате, бог і святая пречиста ворогів наших побідили, і нині