Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
По обіді вбивства припинились. Щербатий Зуб і його сміливі інженери нарешті полагодили пройму в стіні, і вода в ставку почала прибувати.
За півмилі вгору за течією струмка, скулившись на поваленому дереві, лежала й грілась у променях призахідного сонця велика видра. Завтра їй знову братися на свою руйнівну роботу. Такий уже її спосіб життя, свого роду забава.
Але той дивний невидимий лісовий суддя, званий О-і-кі, чи Дух, той, хто говорить дикою мовою, явив зрештою свою ласку Щербатому Зубові і його на смерть переляканому племені. Надзахід сонця Казан і Сіра Вовчиця, тихесенько крадучись берегом струмка, знайшли напівсонну видру, що грілася в останніх променях.
Тяжко попрацювавши вдень, ситненько попоївши й пригрівшись на сонці, видра зовсім розморилася. Вона була нерухома, як та колода, на якій сама й розляглася. Це була велика сіра стара видра. Вона прожила на світі десять років, а це означає, що своєю хитрістю перевершувала хитрість людську, адже ще жодного разу за цей час не потрапила у встановлені для неї пастки. Підступні мисливці будували в річечках вузькі опусти з каміння й дерева, але стара видра завжди розгадувала ті лихі задуми й постійно минала сталеві щелепи, що чекали на неї наприкінці кожної такої протоки. За широкою стежкою, що лишалась у м’якому намулі, можна було оцінити її розміри. Кілька мисливців навіть бачили крутійку. Якби вона не була така спритна, її м’яка шкура давно б уже прикрашала одяг якійсь принцесі, герцогові, а може, й імператорові в Лондоні, Парижі чи Берліні. Та вже десять років видрі вдавалося оминати пожадливі руки багатіїв.
Але було літо, і жоден мисливець не зазіхнув би на її шкурку, тепер вона цінності не мала. Видра знала це напевно: сама природа й власний інстинкт підказували їй, що в цю пору року боятися людини не варто. Тож тварина мирно спала на поваленому стовбурі, байдужа до всього, крім комфортного сну й теплого сонця.
Обережно ступаючи по землі, пробирався Казан зарослями вздовж струмка, шукаючи смухатих ворогів, що вдерлись у його володіння. Сіра Вовчиця весь час бігла опліч нього. Просувалися вони беззвучно, та й вітер дув у їхній бік. Аж от до них дійшов запах видри. Для Казана й Сірої Вовчиці це був запах водяної тварини, неприємний, що відгонив рибою, і вони відразу вирішили, що неподалік бобер. Далі вони просувалися ще обережніше. Тоді Казан побачив велику видру, що дрімала на стовбурі, і дав про це знати Сірій Вовчиці. Та зупинилася, закинувши вгору голову, а Казан нищечком почав крастися далі. Видра неспокійно заворушилася. Уже смеркалось. Золоті відблиски сонця щезли. З лісу почулося «пугу» — так сова віталася з ніччю. Видра важко задихала. Її вусата морда сіпнулася. Не встигла вона прокинутися, як Казан стрибнув на неї. Віч-на-віч, у чесній боротьбі, стара видра могла б за себе постояти. Та тепер шансів на рятунок не було. Сама дика природа вперше в житті стала її смертельним ворогом. Не в людські руки, а в пазурі самого О-і-кі, Духа, потрапила вона. А від Духа порятуватися неможливо. Казан загнав свої ікла в м’яку шию, діставшись яремної вени. Схоже, видра померла, так і не знаючи, хто на неї напав. Казан і Сіра Вовчиця швидко побігли далі полювати на своїх ворогів, і не здогадуючись, що вбили свого єдиного союзника, який був здатен вигнати бобрів з їхнього рідного болота.
У дальші дні Казан і Сіра Вовчиця все більше втрачали надію. Разом із видрою щезла їхня перевага, тепер гору брали Щербатий Зуб і його плем’я. Щодень вода дедалі більше заливала оболонь навколо вітролому. До середини липня тільки вузесенький перешийок з’єднував горбок, де був вітролом, із сушею. У глибокій воді бобри тепер працювали безперешкодно.
Цаль за цалем рівень води піднімався, доки настав той день, коли вона затопила перешийок. Останній раз Казан і Сіра Вовчиця вийшли зі свого дому під вітроломом і рушили вгору за течією між двома гірськими хребтами. Відтепер струмок набув для них нового значення. Вони рухалися, повсякчас ловлячи його запах, прислухаючись до його звуків з небувалою до того цікавістю. До всього цього домішаний був страх, бо щось у поведінці бобрів-переможців було схоже Казанові й Сірій Вовчиці на людину. Від того вечора, коли в сяйві великого місяця-білогривця вони внюхали боброву колонію, що з неї недавно вийшов Щербатий Зуб, дуже швидко повернули на пустоширокі рівнини півночі. Так старий сміливець Щербатий Зуб навчив їх поважати плоть, кров і працю своїх одноплемінників.
Роздiл XXI
Пострiл на пiщанiй обмiлинi
Липень і серпень 1911 року були на півночі місяцями великих пожеж. Дім Казана й Сірої Вовчиці на болоті та зелена долина між двома хребтами уникли руйнівного моря вогню, але тепер, коли пара знову пустилась у мандри, то дуже швидко ступила на обпалені почорнілі землі, що межують з територіями, де минулої зими вирували моровиця й голод. Принижений і розгромлений після того, як бобри вигнали його з болота, Казан повів свою сліпу пару на південь. Пройшовши за хребтом миль із двадцять, вони натрапили на знищений пожежею ліс. Вітер із Гудзонової затоки погнав полум’я на захід, і воно не лишило тут ані слабенької ознаки життя, ні клаптя зеленої землі. Сліпа вовчиця нічого цього бачити не могла, та вона могла чути нюхом. Горілий запах відсвіжив їй у пам’яті спогади про іншу пожежу, ту,
