Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

— Лежати, скотина! — скомандував він.

І знову кийок у світлі багаття почав підніматися й опускатися з лютою швидкістю. Повернувшись до вогню, захеканий Мак-Тріґер кинув палицю неподалік розкладених на ніч ковдр. На ній виднілися сліди крові й шерсті.

— Нічо’о, я виб’ю з тя норов, — посміхнувся він. — Бо як нє, то торба тобі!

Кілька разів за ту ніч Казан чув поклик Сірої Вовчиці й тихо-тихо скавулів у відповідь, побоюючись кийка. Він стежив за вогнем, доки погасли останні його вуглинки, а потім обережно виліз із-за колоди. Двічі-тричі він намагався встати на ноги. Зламані вони не були, але знесилений, витіпаний болем, він щоразу падав додолу. Його розбирала гарячка, середина аж палала. Усю ніч він жадав випити води. Коли Сенді на світанку виліз із-під ковдр і дав Казанові м’яса й води, той кинувся пити, утамовуючи й не можучи втамувати спрагу, а до м’яса й не торкнувся. Сенді задоволено відзначив про себе зміни в Казановій поведінці. До того часу, як розвиднілося, він уже поснідав і був готовий вирушати в дорогу. Цього разу Мак-Тріґер безстрашно підійшов до Казана без кийка. Розв’язавши бабішевий мотузок, він потяг собаку до каное. Казан повільно плентався по піску. Тоді його викрадач прив’язав кінець мотузки до корми каное. Сенді в’їдливо посміхався, передчуваючи солодку забаву. Як приборкувати собак, він добре навчився ще на Юконі.

Штовхнувши каное від берега носом уперед, Мак-Тріґер, тримаючись за весло, почав тягти Казана до води. Уже за кілька секунд Казан стояв передніми ногами на самісінькому краю потоку. Якусь мить Сенді дав мотузці вільно провиснути, а тоді раптово сильно смикнув і потягнув Казана у воду. Дуже швидко він почав виводити каное до середини річки, направляючись униз за течією. Мак-Тріґґер гріб так, щоб тримати мотузку натягнутою. Казан, хоч йому й досі все боліло, був змушений пливти, щоб тримати голову над водою. Хвилі від руху човна, що ставали все більшими в міру того, як Сенді все швидше гріб, робили просування Казана справжньою мукою. Часом його кудлата голова повністю опинялася під водою. Інколи Сенді чекав трохи й знову брався за весло. Казан слабшав. Пропливши з півмилі, він почав тонути. Тільки тоді Сенді витягнув його й запхав у каное. Там Казан, знесилений, упав на дно. Метод Сенді був жорстоким, та він спрацював. Казан більше не мав жодного бажання битися. Він уже не боровся за свою свободу. Тепер він знав, що цей чоловік — його господар, що вибив з нього духа непокори. Усе, чого пес тепер прагнув, — щоб йому дозволили лягти на дні каное, подалі від кийка й води. Кийок лежав між ним і чоловіком, і його кінець, що пах Казановою кров’ю, був за два фути від собачого носа.

П’ять днів і п’ять ночей тривала подорож униз за течією. За цей час ще тричі Мак-Тріґґер приборкував Казана биттям кийком, довелося псові зазнати ще одних тортур водою. Уранці шостого дня вони досягли Ред-Ґолд-Сіті, і Мак-Тріґґер нап’яв свій намет поруч із річкою. Невідь-де для Казана роздобув він ланцюг і після того, як надійно закріпив собаку позаду намету, зняв бабішевого намордника.

— У наморднику м’яса не поїси, — сказав він своєму в’язневі. — А мені тре’, шоб ти знову став сильним і злющим. Слухай, яку штуку я придумав. Набереш вагу на диких котах. Зробимо з тобою їден трюк, набгаєш мені капшука. Я вже не раз таке робив. Вовк і пес — трясця мене — та се ж безпрограшно!

Відтоді двічі на день приносив він Казанові свіжого сирого м’яса. Великий біль і втома духу більше скволили собаче тіло. Лапи вже не боліли, розбиті щелепи загоїлись. Уже на четвертий день Казан щоразу зустрічав Сенді гарчанням і вишкіреними іклами. Одначе Мак-Тріґґер більше його не бив. Чоловік не кормив його ні рибою, ні салом, ніякою іншою їжею, крім сирого м’яса. Він ходив за п’ять миль угору за течією річки, щоб принести йому свіжі тельбухи карібу. А якось Сенді привів із собою ще одного чоловіка, і коли незнайомець підійшов занадто близько до Казана, той несподівано кинувся на нього. Чоловік здивовано відскочив назад, і з його вуст почулася добірна лайка.

— Підійде, — прогарчав незнайомець. — Він на десять чи п’ятнадцять фунтів легший за мого доґа, але зубиська має, і проворний. Так що перед тим, як здохнути, гарно поб’ється.

— Б’юся об заклад на двадцять п’ять відсотків своєї частки, шо він не програє, — запропонував Сенді.

— Згода! — сказав інший чоловік. — Коли він буде готовий битися?

Сенді хвильку подумав.

— Ше тиждень, — сказав він. — Він ше не набрав своєї ваги. Най буде тиждень від сьо’одні. У вівторок увечері. Годиться, Гаркере?

Гаркер кивнув.

— У вівторок увечері, — погодився він, а тоді додав: — Ставлю половину моєї частки, що доґ убиває твого вовкодава.

Сенді довго дивився на Казана.

— Приймаю, — сказав він і потис Гаркерові руку. — Не думаю, шо звідси й до Юкону є пес, котрий може вбити вовка!

Роздiл XXIII

Професор Мак-Гiл

Ред-Ґолд-Сіті готувалося до нічної розваги. Це було місто, де часто грали в азартні ігри, час від часу влаштовували бійки й заливалися лікером. Наявність тут кінної поліції тримала загальну атмосферу в пристойних рамках, особливо супроти того, що діялося за кілька сотень миль на північ, біля Довсона. Сенді Мак-Тріґґер і Єн Гаркер вирішили влаштувати рідкісне тут видовисько — собачі бої, і місцевий люд сприйняв це із захватом. Звістка поширилася на двадцять миль навколо Ред-Ґолд-Сіті. Того вечора, коли мав відбутися великий бій, у місті панувало неабияке пожвавлення. Значною мірою це було через те, що Казана і величезного доґа виставили на показ. Кожний собака сидів в окремій, спеціально облаштованій клітці. Народ лихоманливо робив ставки. Кожен із трьох сотень людей заплатив по п’ять доларів, щоб побачити бій. Гладіаторів вивчально роздивлялися крізь ґрати клітей. Гаркерів пес був покручем німецького доґа й мастифа. Уродженця Півночі, його ростили як їздову собаку. Шанси на перемогу цього пса розцінювалися як два до одного, інколи — як три до одного. З-поміж тих, хто ризикував ставити на Казана, були переважно старожитці дикої місцевості — чоловіки, які все своє життя провели серед собак, хто знав, що означає червоний блиск у Казанових очах. Старий шахтар із Кутенаю тихенько шептав комусь на вухо:

— Ставлю на сьо’о один до одно’о. Якби тре’а було, то й фору дав би. Він поб’є доґа. Доґ проти ньо’о нічо’о не покаже.

— Зате сей важчий, — із сумнівом