Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Цього ж дня почалася робота з будівництва нового дому. Щербатий Зуб зайняв велику березу, що хилилася над струмком, і почав гризти її десятицалевий стовбур своїми трьома довгими зубами, схожими на чудові сталеві стамески. Хоча старий патріарх утратив одного зуба, інші три з віком ґанджу не набули. Їхній зовнішній бік був покритий твердющою склицею, що ніколи не стиралася; внутрішній — м’який, кольору слонової кістки, час від часу стирався, але постійно оновлювався. Щербатий Зуб сидів на задніх лапах і, тримаючись передніми за дерево й зберігаючи рівновагу за допомогою важкого хвоста, почав прогризати вузький рівчачок навколо стовбура. Невпинно працюючи кілька годин, він, нарешті, зупинився на перепочинок, тоді його місце зайняв інший. Тим часом десяток бобрів важко працювали таким же робом. Задовго до того, як дерево, що його точив Щербатий Зуб, було готове впасти поперек потоку, у воду шубовснула невелика тополя. Надгризений рівчачок надавав тепер великій березі форми піскового годинника. Двадцять годин робити — і плюх! — білокора впала прямо поперек струмка. Бобри здебільшого працюють уночі, але можуть і вдень; у дальші кілька днів Щербатий Зуб не дав своєму племені відпочивати. З майже людським інтелектом виконували маленькі інженери своє завдання. Повалені невеликі дерева були розрізані на частини по чотири-п’ять футів завдовжки кожна. Тоді бобри головами й передніми лапами одну за другою скочували ці майже однакові шматки до струмка й надійно закріплювали їх до основи греблі — товстої берези. Коли кістяк гаті був готовий, настав час цементних робіт. У цій справі бобри кращі за людей. Лише динаміт мав досить сили, що розбити побудоване. Під своїми чашкуватими підборіддями бобри носили з берега суміш бруду та дрібних гілок, від півфунта до фунта за раз, і заповнювали ним усі отвори в кістякові греблі. Здавалось би, таке завдання непосильної важкості для цих істот, та думка така оманлива — інженери Щербатого Зуба за добу могли перенести тонну такого цементу. За три дні поступово почала підніматися вода, доки не спинилася на висоті десятка складених стовбурів, затопивши невелику, порослу кущами ділянку. Це значно полегшило роботу. Тепер будівельний матеріал можна було зрізати, стоячи прямо у воді, і легко сплавляти самопливом до греблі. У той час, як частина бобрової колонії саме цим і займалася, інші приточували до гаті стовбур за стовбуром, аж доки споруда досягла сотні футів ушир.
Бобри майже закінчили свою роботу, коли одного ранку на своє болото повернулися Казан і Сіра Вовчиця.
Роздiл XX
Ворожнеча в нетрях дикоi.. природи
З південного сходу подув м’який вітер. Саме він приніс запах непроханих гостей до носа Сірої Вовчиці, ще коли вони з Казаном були за півмилі від свого вітролому. Вона дала про це знати Казанові, і той, старанно нюшкуючи повітря, уловив дивний дух. Що далі пара просувалася, то сильнішим ставав запах. Коли за двісті ярдів від вітролому вони почули сильний тріск дерева, то з несподіванки зупинилися. З хвилину, а то й більше, стояли Казан і Сіра Вовчиця, напружено прислухаючись. Тоді цілковиту тишу порушив раптовий скрипучий виск, за ним почувся сплеск води. На цьому Сіра Вовчиця заспокоїлась, притиснувши вуха назад і повернувши голову до Казана. Пара пішла далі, не надто поспішаючи, але й не плентаючись. Дуже скоро вони вийшли на верхівку невеликого горбка. І ось тут Казан як стій зупинився, великим дивом дивуючись від побаченого. Поки їх не було, тут відбулися разючі зміни. Там, де ще недавно текла невелика річечка, тепер розкинувся ставок, що сягав майже підніжжя того горбка, де вони стояли. Нова водойма, затопивши дерева й чагарі, була футів сто завширшки, завдовжки — разів у п’ять чи й шість більше. Казан і Сіра Вовчиця тихесенько підійшли до ставочка, тож не дивно, що зайняті справою бобри Щербатого Зуба їх не почули. Запах законних господарів своїм слабким нюхом вони теж не вловили. За футів п’ятдесят попереду Щербатий Зуб точив стовбур дерева, праворуч від нього десь на такій самій відстані п’ятеро бобренят бавились у будівельників, зводячи маленьку греблю з болота й гілочок. На протилежному березі ставу був крутий спуск футів шість чи сім заввишки. Деякі дворічні бобренята — уже й не діти, та досі не робітники — з величезним задоволенням дерлися нагору й спускалися, мов зі снігової кручі, звідти із хлюпом униз. Саме цей звук шубовсання у воду й чули перед тим Казан і Сіра Вовчиця. Скрізь, то тут то там, заповзято працювали дорослі бобри.
Кілька тижнів тому Казан уже бачив схожу картину. Трапилося це, коли вони із Сірою Вовчицею змушені були звернути на північ біля старого дому Щербатого Зуба. Тоді це не притягло їхньої уваги. Але тепер така швидка й разюча зміна ландшафту біля їхнього лігва не могла його не хвилювати. Бобри враз перестали бути просто водними тваринами, неїстівними і з гидким запахом. Ці непрохані гості вдерлись у його володіння, отже, стали ворогами. Казан мовчки оголив зуби, наїжачив уздовж хребта шерсть, напружив кожен свій м’яз. Ні звуку він не вичавив із себе й коли кинувся вниз на Щербатого Зуба. Старий бобер не помічав небезпеки доти, доки пес не наблизився до нього на відстань двадцяти футів. І без того повільний і неповороткий на суші, остовпілий бобер якусь мить стояв нерухомо. А тоді таки зістрибнув із дерева, і вчасно: ще мить — і Казан би його наскочив. Та вже за хвильку пес і бобер котилися по землі, наближуючись до краю води. Аж от важкотілий Щербатий Зуб, наче змащений олією, вислизнув з-під Казана, рятуючись у своїй рідній стихії. Він ще легко з того виліз: лише два наскрізні отвори лишились у його м’ясистому хвості після тої сутички. Розгніваний не вдалим для себе розвитком подій, Казан блискавично метнувся праворуч, туди, де гралися бобренята. Малі зубастики, здивовані й налякані побаченим, і досі стояли, як укопані. Та щойно до них дійшло, що тепер Казан летить по їхні душі, як кинулися навтьоки. Трьом із них удалося дістатися води, та двоє інших, найменших, тримісячних, не встигли. Самим порухом щелеп пес зупинив життя в одному бобреняті, переламавши тому хребта, а другому
