Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко
Андрій його значно прискорив, влаштувавши скандал, — гості поспіхом збиралися, відводячи одне від одного очі. Присоромлена Анжеліка винесла надвір пару пляшок горілки з пиріжками, аби хоч попрощатися з усіма нормально, як тут на балконі з’явився Дяченко-молодший з гвинтівкою в руках й оголосив, що зараз буде урочистий салют на честь батька.
Він тричі вистрелив у повітря, серйозно перелякавши тих, хто ще не поїхав. Дехто почав ховатися проміж машин, а той самий водій з мастями на руках запропонував його звідти зняти, та не встиг пояснити, в який саме спосіб — Анжеліка скомандувала решті їхати з двору, гукнула Гюлю, і вони побігли на другий поверх великої хати — забирати в малого зброю, поки він ще чогось урочистого не накоїв.
Андрій сидів на батьковому ліжку й плакав, поклавши голову на руки. Біля його ніг лежав пістолет і купа фотографій. Карлиця обійняла його, жестом голови вказавши на гвинтівку, що лежала на подушці. При ближчому огляді з’ясувалося, що це автомат, такі були на зоні в охоронців зовнішнього периметра — серйозна річ, не пукалка. Тільки ріжок менший — мабуть, стріляє одиночними. О, так навіть краще!
Трохи подумавши, Лилєкей засунула його під ліжко, пістолет поклала до кишені й підійшла до них. Андрій щось бурмотів незрозуміле, Анжеліка гладила його по голові й казала: «Тихо, тихо, вони вже всі пішли, все буде добре». Все правильно вона робила — потрохи хлопець почав заспокоюватися, і за кілька хвилин завгоспка повела Андрія до його кімнати, наостанок вказавши: «Поскладай всьо у той шкап залізний».
Вона і поскладала — все, окрім одного фото й автомата, який лишила під ліжком, — скаже, що забула. Про всяк випадок перевірила, чи порожній патронник, а магазин витягла й сховала в іншому місці — засунула під шафу з красивим посудом.
Потім спустилася до кухні, прибрала те, що лишила їм у спадок Леся Андріївна, а посуд мити та не любила, отже, Лилєкей довелося вимити геть усе. Посеред цього прийшла Анжеліка, запропонувала допомогу, та де їй, маленькій, упоратися з цими тарілками, чарками та високими полицями?
Лилєкей сказала, що все зробить сама, вислухала слова вдячності, серед яких уже розуміла фрази на кшталт «Зая моя дорогая» та «Шо б я без тебе робила?», й відпустила карлицю спати. Їй не терпілося закінчити всі справи й нарешті дістати з кишені фото, на якому Омрин стояв біля човна, а дурний південний вітер куйовдив його довге чорняве волосся.
Того, з гуртожитку, на картинці не було, проте Олег, Теюттін та малий оленяр (як же ж його звали?) стояли на березі й усміхалися. Всі вони перебували в одному з вищих світів, Лилєкей сподівалася, що хороший хлопчик там почувається добре, натомість поганим дають баланду й примушують працювати на машинках з тупими голками, а на свята б’ють у душовій.
Її все це цікавило вже менше, ніж раніше. Що зроблено — то зроблено, а от побачити сина… Того дня, коли вона почала роздавати борги, могла ж узяти його картку! Та тоді вона була надто зла на Омрина, який мав би бути пильним і не лізти куди не треба. От і лишила фото на місці. І скільки разів потім — що в СІЗО, що в тюрмі, що на зоні — вона шкодувала про це! В усіх сусідок були якісь фото, й не дай бог комусь зачепити чи взяти їх, не спитавшись, — вбивали й за менш дурні жарти.
Коли повернулася в Тавайваам, шукала вдома — не знайшла, Лєна з Русланом казали, що ніяких фото Юра їм не передавав. І тепер, коли жодних сподівань не було, отримати таку передачку! О, дякую тобі, хто б ти не був…
Вже була глибока ніч, коли Лилєкей поставила останній стос тарілок у шафу, протерла стіл і вийшла на вулицю, не забувши увімкнути світло над лавкою й прихопити кружку чифіру, що якраз добре настоявся, поки вона протирала посуд рушником. До неї відразу підбіг Конак, він сьогодні нажерся кісток, тому прийшов не по їжу, а привітатися. Просто довести, що він у неї є й прийшов підтримати — чомусь їй хотілося думати так.
Разом з ним явилися й Нюся з Будьоним. Хоч Лилєкей і не любила їх, але дозволила лягти поруч — нехай. Сьогодні такий день, що можна все, якщо обережно. Вона закурила люльку, дивлячись у ніч і відчуваючи ніжність, яка пережила зиму, що тривала багато років і нарешті почала визирати назовні.
Докуривши, вона витерла руки об поділ спідниці, щоби раптом не замацати картку, і нарешті дістала її. Підібравши відстань, з якої вона у Савиних окулярах могла роздивитися всі деталі, вона їла фото очима, помічаючи все до дрібниць — одяг, позу, човен. Час минав, гарячі літні зорі то зникали за невидимими хмарами, то з’являлися знову, а вона все дивилася.
А потім, ніби відчувши перше з важливих запитань, почала розповідати все, що пам’ятала, і так, як пам’ятала. Як вона прийшла до Теюттіна, як почала підбиратися до студентів, як опинилася в тюрмі і як вийшла звідти. І це була довга розмова, у якій ішлося й про сподівання перейти з Лєною і її хлопцем через велику протоку, спробувати пожити в Америці. Хоча б спробувати, розумієш? І він розумів, йому все було цікаво — як це телефон тепер носять із собою і в ньому навіть фотоапарат є? Омрин такому би страшенно зрадів.
Вже і Будьоний загавкав, і Дзьоба прокинувся, скоро дід Семен прийде по корів, а Лилєкей все сиділа, згадуючи старі слова й промовляючи їх усі. Аж поки різкий звук клаксона не розірвав тишу, висмикнувши її із затишної бесіди.
Собаки підбігли до воріт, хором визвіряючись на двох чоловіків у чорній формі, які стояли за воротами й дивилися на бабку, яка витріщилася очманілими очима на них, ніби побачивши живих людей вперше за багато років.
— Чуєш, бабуся, хто у вас тут за старшого? Ми з ордером, відчиняй, — сказав один з них, і Лилєкей аж підкинуло.
Вони приїхали її заарештовувати — хтось зробив ту експертизу, про яку всі постійно говорили, і тепер міліція знає, що Олег загинув та хто це зробив. Вона хутко підвелася, на ходу сховала фото в кишеню спідниці й забігла до малої хати. Похапцем висмикнула з-під свого ліжка всі скарби — мішечок з паспортом, ніж, чорні окуляри, — покидала в полотняну сумку й вилізла через вікно.
Побігла мимо теплиць до бані, за якою і була задня хвіртка, як тут почула дикий крик Анжеліки: «Гюля, ти дееее? Гюляяяя!» Лилєкей різко зупинилася й, діставши ножа, заправила його у рукав. Потім витягнула звідти, повернула до сумки й рушила до бані. І знов зупинилася.
Якби хтось бачив у цей момент її рухи, він би злякався — стареньку сіпало на два боки: вона то розверталася до будинків, то оберталася до них спиною, збираючись бігти звідси. Її ніби розривало на частини. З боку воріт почулося ще раз: «Гюююляяяя!», і вона зупинилася. Якось зм’якнула, знову дістала ніж і побігла назад, тільки не до малої хати, а ліворуч, до господарського будинку, де вікна першого поверху були теж відчинені — бо літо.
Вона підняла спідницю, наче дівка на сцені, закинула коліно на найближче підвіконня й почала підтягуватися на руках. Не з першої спроби,
