Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін
5. Як же це боги, так гарно й людинолюбно усе впорядкувавши, не догледіли одного, — що навіть вельми достойні люди, які немовби уклали щонайтісніший союз із божеством, призвичаївшись до божественного своїми честивими ділами й священнодійствами, раз померши — не вертаються, а цілковито згасають? А якщо воно й так, то знай: коли б мало бути по-іншому, тоді й боги учинили б інакше. Якби це було справедливо, то було б і можливо; якби було за природою, то й природа це стерпіла б. А скоро воно не так — бо ж і справді не так! — то повір, що й не мало такого бути. Сам поглянь: навіть у цих марних пошуках ти сперечаєшся з богом; але чи бесідували б ми із богами, якби не їхня превелика добрість і справедливість? А раз так, то вони не прогледять жодної неправедної чи нерозумної недбалості в облаштуванні Всесвіту.
6. Навіть там виробляй навичку, де зневірився: лівиця, через незвичку нездала до чогось іншого, тримає повід міцніше за правицю — бо до цього звикла.
7. Про те, яким треба бути і душею, і тілом, коли тебе застане смерть; про те, яке коротке життя; про безодню вічності позаду й попереду; про слабкість усякої матерії.
8. Споглядай вільні від шкаралупи причини; те, до чого зводяться вчинки; що таке страждання і що — насолода; що таке смерть і що — слава; хто винен у власному неспокої; що нікому не перешкоджає хтось інший; що усе — визнання{441}.
9. Уживаючи засад, треба бути схожим на многоборця, а не на гладіатора: цей то відкладе меча, яким орудує, то знову підхопить; а в того — руки завше при собі, йому досить стиснути кулаки.
10. Дивися, що ж то за речі: розбирай їх на матерію, причину і те, до чого зводяться.
11. Яку ж то владу має людина: робити лиш те, що похвалить бог, і приймати все, що бог уділить.
12. За те, що від природи, не варто нарікати ні на богів — бо вони ні в чому не хиблять ні добровільно, ні супроти волі; ні на людей — бо хиблять не інакше, як супроти волі. Отож не варто нарікати ні на кого.
13. Який же смішний і чудний той, хто дивується будь-чому, що стається в житті!
14. Або конечність, доля і непорушний стрій, або милостиве провидіння, або безтямна мішанка без жодного чільника. В разі непорушної конечності — чому опираєшся? В разі провидіння, яке допускає, щоб його вмилостивити, — вчини себе гідним божественної допомоги. В разі ж некерованої мішанки — тішся, що посеред тих бурунів маєш у собі керівний ум: навіть якби котрийсь із них тебе забрав, то хай вже бере плоть, дух та інше; але ума — не відбере.
15. Доки світильник не згасне — його світло сяє і не втрачає ясності; то невже завчасу вигасне та істина, праведність, второпність, що є у тобі?
16. Ось постало в уяві, що він схибив. Але звідки мені знати, що то була хиба? А якщо й схибив, то сам себе засудив — подібно, як ото самі собі роздряпують лице{442}.
Хто хоче, щоб негідник не хибив, подібний до того, хто хоче, щоб фігове дерево не наливало соком свого плоду, щоб малята не репетували, щоб кінь не іржав — і так з усім, що є конечного. Чого йому страждати? Адже це — його стан. Якщо ти такий лютий — вилікуй!
17. Не личить? Не роби. Неправда? Не кажи. Нехай твоє устремління в усьому буде сталим.
18. Завжди й в усьому добачай саме те, що творить у тобі уявлення, і розгортай його, розбираючи на причину й матерію; на те, до чого зводиться, і на той час, упродовж якого мусить урватися.
19. Відчуй, врешті, що маєш у собі щось краще і божистіше за те, що збуджує пристрасті і взагалі тобою помикає. Що в мене зараз на думці? Чи не страх? Чи не підозра? Чи не пожадання? Чи не ще щось подібне?
20. По перше: в жодному разі не навмання, в жодному разі не так, щоб до чогось не зводити. По-друге: усе не до чого іншого зводити, а до суспільної мети.
21. Вже невдовзі станеш ніким, і тебе ніде не стане — як і всього, що нині бачиш, як і всіх, хто нині живий: усьому є вроджено перетворюватися, мінятися, зотлівати — щоб натомість з'являлося щось нове.
22. Усе — визнання{443}; а воно — у твоїй владі. Усувай його, коли забажаєш, і буде тобі, як тому, хто обігнув стрімчак: спокій, ані поруху, на плесі затону — ні хвильки.
23. Для жодної вчасно припиненої дії нема зла в тому, що вона припинилася; і той, хто її чинив, не зазнає зла від того, що зупинився. Подібно й для сукупності усіх дій — життя — нема жодного зла у тому, щоб припинитися, якщо припиниться вчасно; не так воно й зле складається для того, хто вчасно ввірвав ланцюжок. Цю пору, цю межу встановлює природа: деколи — ще й своя власна, як-от у старості, але завше — природа Цілого; завдяки перетворенню її частин цілий Всесвіт зостає вічно юним і в силі, адже що догідне Цілому — те завше гарне й квітуче. Отож кінець життя ні для кого не є злом — бо не є ганьбою: він ані не залежить від нашого вибору, ані не йде проти суспільства; зате для всіх є добром — бо і вчасний для Цілого, і привносить до Цілого, і його самого приносить Ціле. Так і той, кого несе за собою бог і кого думка несе за богом, — є богоносцем.
24. Треба мати напохваті оці три засади. Перша: коли щось робиш — роби не навмання, а так, що й саме Правосуддя не вчинило б інакше; а коли щось припало ззовні — то або через випадок, або через промисел — але ж не варто ні нарікати на випадок, ні в чомусь закидати провидінню. Друга: про те, яким є кожне створіння від загущення до одушевлення, а від одушевлення — доки не віддасть духа: із чого складається, на що — розкладається. Третя: якби ти зненацька здійнявся попід самі небеса і звідти глянув додолу на усе людське розмаїття, то погордив би ним, бо водночас бачив би довкола себе поселенців повітря й етеру{444}; і
