Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

25. Відкинь своє визнання — і ти врятований. Хто ж тобі боронить його відкинути?

26. Коли не можеш чогось знести — забуваєш, що усе стається згідно з природою Цілого; що всяка хиба — чужа; а надто, що все сталося так, як завжди ставалося і ставатиметься, як і нині повсюди стається. Забуваєш, яка в людини спорідненість із цілим людським родом: не спільна кров, не спільне сім'я, а спільний ум. Забуваєш, що кожен ум — то бог, бо з бога випливає; і що ніхто не має чогось свого, власного{445}: усе — і тіло, і діти, і сама душа — приходять від бога. Про те, що все — визнання{446}; що кожен проживає лише теперішнє і лише з теперішнім розлучається.

27. Ненастанно перебирай у пам'яті тих, хто чимось надміру обурювався; тих, хто дійшов краю чи то в почестях, чи в недогодах, чи у ворожнечі, чи ще у якійсь судьбі, — а тоді застановися: «Де воно все тепер?» Дим, попіл, байка — або навіть не байка. Хай спаде на думку будь-що подібне — як-от Фабій Каттулін на селі, чи Люсій Люпус у садку, чи Стерціній у Баях, чи Тіберій у Капрах, чи Велій Руф{447} — одне слово, всяка небайдужість до опінії. Яке ж воно все дешеве — те, до чого так пнуться! Наскільки філософськішим є ставитися до тієї матерії, що нам дано, по-простому: як праведним і второпним послідовникам богів. Бо найприкріша пиха — та, якою дмуться від власної непихатості.

28. Тим, хто допитується: «Де ти бачив тих богів? Звідки взяв, що вони є, коли вже так їх почитаєш?» По-перше, вони видимі навіть для ока{448}; по-друге, я ж і власної душі не бачив, а все одно її шаную{449}. Отак і з богами: оскільки щокроку досвідчую їхню силу, остільки й осягаю, що вони є, і поважаю їх.

29. Рятунком у цьому житті — розглядати усе таким, як воно є у своїй цілості: що в ньому матеріальне, що — причинове; і від усієї душі чинити праведно, а мовити — правдиво. Коли одне за одним нанизувати добрі діла — так, щоб між ними не зоставалося найменшого проміжку, — що іще зостається, як не смакувати життя?

30. Одне сонячне світло — хоч і відокремлене горами, мурами й безліччю інших речей. Одне спільне єство — хоч і виокремлене в безліч тіл зі своїми якостями. Одна душа — хоч і виокремлена в безліч природ із їх власними межами. Одна мисляча душа — хоч і здається поділеною. Інші частини згаданих речей, як-от подих{450}, — це нечутливі предмети, нічим одне одному не близькі; але вони містять у собі ум, — те, що тяжіє до єдності{451}. А от мислі властиво самій тягтися до співплемінників і з ними приставати у нерозривному почутті спільноти.

31. Чого прагнеш? Вижити? А може, відчувати, пориватися, рости — щоб знову добігти кінця? А чи вживати мови й думати? Невже хоч щось здається тобі вартим пожадання? Якщо цим легко погордити — прийди, нарешті, до того, щоб іти слідом за розумом і богом. Але саме з цим перебувають у борні пошанівок до тих речей і гризота, що їх відбере смерть.

32. Яку ж то часточку безкрайньої і бездонної вічності кожному вділено — що вона так скоро щезає у безвічності? А яку — від цілого єства? Яку — від цілої душі? По якій же то грудочці — від цілої землі! — ти повзаєш? Взявши це до серця, нічого не уявляй собі величним — окрім того, щоб чинити те, до чого тебе провадить твоя власна природа, і улягати тому, що тобі приносить природа спільна.

33. Як сама з себе користає керівна частка? У цьому — вся суть, а решта — чи те, що з вибору, чи те, що без вибору, — то мертвота і дим.

34. Найдієвіше, щоб погордити смертю: навіть той, хто судить про насолоду як про добро, а про страждання як про зло, — все одно нею погорджує{452}.

35. Кому є добром те, що стається вчасно; кому все одно, чи багато, чи мало звершить діл — аби згідних із правним розумом; кому нема різниці, чи довго бачитиме світ, чи геть недовго, — тому й смерть не страшна.

36. Чоловіче, ти побув горожанином у цьому великому граді: яка ж тобі різниця, чи всі вісімдесят літ?{453} Що страшного в тому, що природа, яка тебе сюди привела, — не тиран, не кривосудний суддя! — тепер тебе звідси відсилає? Це ж так само, як претор{454}, найнявши комедіанта, потім відпустив би його зі сцени. — Але ж я зіграв щойно три дії, а не всі п'ять!{455} — Добре кажеш; але в житті навіть три дії — то ціла вистава{456}, бо її завершення визначає той, хто колись був причиною сполуки, нині — є причиною розпаду; а ти не спричиняв ні цього, ні того. Тож відійди в мирі, адже й той, хто тебе відпускає, — в мирі з тобою{457}.

Глосарій-покажчик термінологічно значущих слів і виразів

Цей глосарій не має на меті передати всі нюанси понятійної системи стоїцизму, яка, зрештою, ніколи не була цілковито сталою; йдеться радше про те, щоб у найзагальніших рисах окреслити філософське, інтелектуальне тло роздумів Марка Аврелія і цим поглибити, а подекуди — полегшити сприйняття тексту.

Символ «*» позначає перехресні посилання між гаслами глосарію.

атоми (ἄτομοі) IV, 3; VI, 24; VII, 32; VII, 50; VIII, 17; IX, 28; IX, 39; X, 6; XI, 18

За вченням філософів-атомістів (Демокріта, Левкіппа, а згодом Епікура та Лукреція), існують лише неподільні часточки різної форми та порожнеча; завдяки рухові, поєднанню й розпадові цих часточок постають і зникають всі речі й усі явища, тимчасом як самі часточки залишаються незмінними.

бездумне: див. вдумливість*.

безпристрасність, безпристрасне (ἀπάθεια, ἀπαθές) I, 9; VI, 16; VII, 50; XI, 18

Непідвладність пристрастям* вважалася досконалим станом душі* розумної* істоти: оскільки пристрасті йдуть не від розуму*, вони суперечать її природі*, тимчасом як найвищою метою є життя за природою. Зважаючи на друге значення слів «πάθος», «πεῖσις» («улягання»), «ἀπαθές» може також означати «неулеглість змінам».

безстрашність: див. страх*.

бог, божество,