Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

Морські шторми й штилі, багатоденні бурі, тропічні зливи, що нагадували біблійний потоп, хвороби, які виснажували команду, сутички з іспанцями, — все це було для моряків хлібом щоденним і перебувало, так би мовити, у межах норми. Вихід поза межі цієї норми трапився 19 листопада 1619 року у відкритому морі, дуже далеко від мети подорожі.

Того дня капітан Бонтеке, мабуть, був у доброму гуморі, позаяк наказав видати команді до вечері подвійну порцію горілки. Роз’яснюючи темряву трюму вогником лойової свічки, мат, відповідальний за припаси харчів, переціджує алкоголь із бочки до цебрика. Штормить. Несподівано корабель перехиляється, і свічка падає прямісінько до відкритої бочки з горілкою. Стихія вирвалася на волю. А відтак усе діється згідно з логікою катастроф: лавина подій, які швидко змінюють одна одну, аж до кульмінаційної точки — потужного вибуху, який знищив корабель.

Вціліла незначна частина команди блукає океаном у човні, під пошитим із сорочок парусом. Вони не мають ні води, ні харчів; моряки п’ють власну сечу, їдять сире м’ясо летючих риб. Безжальне сонце тропіків паморочить їм мізки, в яких визріває варварський намір убити корабельного юнгу, щоб насититися його тілом і кров’ю.

Капітан Бонтеке на кормі човна. Руками він закриває голову від палючого проміння. У нього сильна гарячка, він марить. Але те, що діється у нього перед очима, не є жодною маячнею, це — дійсність: моряк на ім’я Рудий Йост схопив лівою рукою за волосся корабельного юнгу, а той верещить, наче причинний; права рука Йоста, озброєна ножем, підноситься вгору. Зупинімо цей образ.

Згідно з першою версією, капітан Бонтеке встав і виголосив довгу промову, повну біблійних цитат. Він говорив про жертву Ісаака, яку, як відомо, Бог не прийняв, а також про заповіді декалогу, обов’язок любові до ближнього тощо, тощо. Насувається сюрреалістичний образ: чорна казальниця, яка здіймається над безмежним простором солоних вод. Насправді ж, відданий на поталу хвиль човен аж ніяк не був кам’яною навою кафедрального собору, а жменька ошалілих жертв кораблетрощі нічим не нагадувала ситих і святково одягнених міщан, які зібралися на недільну службу Божу. Ця мить зовсім не надавалася до вправляння у побожній риториці. Щоб не допустити вбивства, треба було діяти швидко, рішуче й ґвалтовно.

Другий переказ оповідає, що Бонтеке зумів переконати Йоста, і той утримався від виконання свого злочинного наміру. Вони уклали угоду: якщо впродовж трьох днів не досягнуть суші, хлопця можна буде вбити. Той триденний термін (магічна цифра три) не засновувався на жодних раціональних засновках, адже ніхто не мав найменшого уявлення про місце, де перебував човен. Окрім того, подібна постановка питання капітаном була рівнозначна його згоді на вбивство, і означала тільки відкладення вироку. Бонтеке став на бік убивць, почасти визнавши їх рацію.

Врешті, третя версія, найправдоподібніша — капітан зривається на рівні і кричить, що той, хто насмілиться торкнутися хлопця, не отримає щоденного заробітку і належної частки їжі, а коли вони повернуться до Амстердама, буде повішений за мурами міста на найвищій шибениці. Ця погроза була цілком абстрактною, якщо взяти до уваги безнадійне становище жертв кораблетрощі, проте її дієвість була блискавичною. Вона повернула знавіснілим від спраги й голоду морякам відчуття морального ладу, поставивши перед ними чіткий образ цивілізації, підставами якої є їдло, грошва і дерев’яний стовп із поперечною балкою нагорі.

Геріт народився у маленькому селі поблизу Вере і так само, як і всім чоловікам його роду, йому судилося стати рибалкою. Звичним ладом долі наприкінці працьовитого життя він переказав би у спадок своїм синам човна й будинок, а сам вдовольнився б двома сажнями солончаку. Однак природа, яка зазвичай так обачно відмірює кшталти всім своїм творінням, учинила його почварою. Лякаючи батьків, він ріс понад усяку міру, аж у віці 17 років сягнув зросту два метри п’ятдесят дев’ять сантиметри. Безумовно, Геріт був найвищим чоловіком, якого будь-коли носила голландська земля. У гористому краї це, може, якось вдалося би приховати; тут, на великій рівнині, його зріст був постійною, хоча й неумисною, провокацією.

Обдарований велетенською силою, від природи він був мовчазним, лагідним і сумним. У нього не було друзів, його уникали дівчата. Найдужче він полюбляв сидіти у кутку хати і спостерігати, як у стовпі сонячного світла вирує курява.

Родичі не дуже його затримували, тож Геріт вирішив піти у світ і зробити зі своєї аномалії фах. Тому він мандрував від села до села, з міста до міста, і на ярмарках та селянських святах ламав підкови, гнув залізні штаби, легко, наче м’ячики, підкидав бочки, повні пива, голіруч спиняв на бігу схарапудженого румака. Геріт запекло боровся з конкуренцією інших вибриків природи — двоголовою свинею, собакою о шести лапах, конем, який уміє рахувати, а також штукарями, линвоходами, ковтачами розтопленої сірки, паяцами з випханими черевами, котрі падали обличчям у болото.

Серед шарлатанів, ворожбитів і щуроловів, під оглушливий вереск бубнів і труб, вигуки танцюючих хороводів, запахи м’яса, часнику й солодкого печива Геріт височів, наче щогла, та саме час сказати, що заробляв він небагато. У його блакитних очах крився сум батька численної родини. Численною родиною Геріта було здоровенне, завше голодне тіло.

Одного осіннього ранку 1688 року Довготелесого Геріта знайшли у провулку неподалік Ніве Граст у Гарлемі. Він лежав обличчям до землі. Його кубрак був просякнутий дощівкою та кров’ю. Велетневі завдали кілька ударів ножем. Убивць либонь було чимало, а лляний мішечок із грошима на грудях давав підстави для припущень, що то не було убивство задля пограбування. Тіло віддали Лейденському університетові, тож Геріт навіть не мав поштивого похорону. Тільки й того, що кілька проповідників згадали про вбивство у своїх казаннях, а один із них, якого понесло у риторичному завзятті, сказав, що Герітові завдали стільки ж ударів, як Юлієві Цезареві. Невідомо, в чому мала полягати ця піднесена аналогія.

Можливо, проповідник хотів натякнути, що здоровий республіканський дух з однаковою ненавистю ставиться і до імператорів, і до велетнів.