Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

Так воно й було. Проте я не пошкодував про цей візит, позаяк відкрив те, чого здавна шукав у стількох репрезентативних галереях і музеях. Образ аж ніяк не був шедевром, проте мою увагу привабила його тема: Алегорія Голландської Республіки. Намалював його Якоб Адріенс Бакер, який отримав за свою працю кругленьку суму в 300 гульденів із рук тогочасного намісника Сполучених Провінцій Фрідріха Генріха. Отож, твір, як то кажуть, офіційний.

Образ представляє молоду дівчину, зодягнену в драперію інтенсивних барв — червоної, голубої та ясної перлово-білої. У моделі доволі селянський вигляд: рожеві щічки пастушки, точені плечі, монументальні ноги, які міцно стоять на землі. На це уособлення простоти, свободи й невинності митець натягнув важкі атрибути війни: шолом із густим чорним султаном, щит в одній та оперний спис у другій руці. І саме це найбільше приваблює в цьому образі: суперечність між піднесеною темою та скромним її виразом; так, наче історичну драму грає сільська трупа на ярмарку. Героїня цієї сцени нічим не нагадує Свободу, яка веде народ на барикади. Невдовзі вона покине нудне позування і повернеться до своїх звичних, непатетичних справ у оборі чи біля копиці сіна.

Свобода, про яку написано стільки трактатів, що вона перетворилася на бліде й абстрактне поняття, була для голландців чимось таким простим, як дихання, оглядання, дотик до предметів. Їй годі було давати визначення чи прикрашати. Тому в їхньому мистецтві відсутній поділ на те, що велике, і те, що мале, важливе й неістотне, піднесене й посполите. Вони малювали яблука, портрети торгівців тканинами, олов’яні тарелі, тюльпани з такою терплячою любов’ю, що поруч із ними гаснуть образи ирію та галасливі оповіді про земні тріумфи.

З-поміж багатьох портретів Яна ван Олденбарневелта мені до серця той (намальований невідомим майстром), на якому великий пансіонер зображений літнім чоловіком, і навіть сама малярська матерія видається назначеною печаттю розпаду — плісняви, куряви, павутиння. Його обличчя негарне, але виразне та сповнене шляхетної сили: дуже високе чоло, великий, м’ясистий, дещо безформний ніс, патріархальна борода; під кошлатими бровами мудрі очі, в яких тліє розпачлива енергія обложеного зусібіч.

Жоден історик не заперечує, що ван Олденбарневелт був одним із найзаслуженіших творців нової республіки. Його називали адвокатом Голландії. Цей перший великий політик, котрий походив із міщанства і представляв його інтереси, зумів, як ніхто інший, оборонити права молодої держави. Він провадив мирні переговори з могутніми монархами Іспанії, Франції та Англії, готував вигідні перемир’я, мирні договори, союзи, впродовж сорока років життя працював для вітчизни вірно й невтомно. Втім, коли надійшла старість, політична інтуїція почала його зраджувати. Ван Олденбарневелт робив кардинальні помилки, кульмінацією яких стала «пильна резолюція», що уповноважувала міста вербувати власні наймані загони, які не підлягали наказам герцога Оранського — фактичного командувача військами Республіки. Країна опинилася на межі громадянської війни.

Ван Олденбарневелт не лише втрачав розуміння становища, його також покинув інстинкт самозбереження. Він не розумів, а, може, й не бажав зрозуміти, що жменька його прихильників тане, що проти нього налаштовані всі — намісник, Генеральні Штати, міста. Дорогою з бюро додому він байдуже топтав памфлети й газети, спрямовані проти нього; він не слухав порад приятелів, котрі наполягали, аби він поступився і виїхав за кордон. Ван Олденбарневелт був наче велика, стара, конаюча черепаха на піску — він провалювався все глибше.

Фінал було просто передбачити, і несподіванкою він став лише для нього самого. Заарештований, після багатомісячного слідства ван Олденбарневелт постав перед спеціальним трибуналом, де засідали переважно його вороги; позбавлений адвоката, він запекло боронив не стільки життя, як честь.

Час події — 13 травня 1619 року. Місце: Гаага, Біненгоф — цегляна, готично-ренесансна декорація драми. На тутешньому подвір’ї квапливо споруджено дерев’яний ешафот, посипаний піском. Пізнє пополудня. Вогняний віз Геліоса — як кажуть риторичні поети — точиться до заходу. Юрма змовкає, коли виводять засудженого до страти. Ван Олденбарневелт поспішає померти. «Швидше робіть, що маєте зробити!» — підганяє він виконавців вироку.

І тоді трапилося щось, що далеко виходить поза ритуал страти, поза ритуал усіх відомих страт. Кат веде засудженого до місця, де ще тримається світло, і каже: «Тут, вельможний пане. Ви матимете сонце на обличчі».

Можна застановитися, чи кат, який стяв голову великого пансіонера, був добрим катом. Уміння ката полягає у тому, що він виконує своє завдання швидко, справно і наче безособово. Хто ж більше за нього заслуговує на ймення субалтерна долі, німої блискавки провидіння. Його цнотою має бути мовчання та стримана холодність. Він повинен завдавати удару без ненависті, без співчуття, без пристрасті.

Кат ван Олденбарневелта порушив правила гри, вийшов за межі своєї ролі, ба більше — порушив принципи фахової етики. Чому він так вчинив? Либонь, то був чистий відрух серця. Але чи приречений, позбавлений слави земної, бува не сприйняв це як знущання? Зрештою, тим, хто відходять назавжди, байдуже, чи помирають вони на сонці, в тіні, чи в темряві ночі. Кат-ремісник смерті став двозначною і сповненою сенсу постаттю, коли в останню мить кинув припеченому крихту безпорадної доброти.

Дня 28 грудня 1618 року з порту на острові Тексел відплив вітрильник «Новий Горн», вирушаючи у довгу та небезпечну мандрівку до Східних Індій. Карго складали бочки з гарматним порохом. Капітан корабля Вілем Ісбрантс Бонтеке описав історію цієї особливої навігації.

Його рапорт, простий, суворий і наївний водночас, заслуговує, аби йняти йому віри. Єдиний сумнів породжує спосіб представлення певного важливого епізоду виправи, зокрема тому, що до наших часів дійшли різні, не сумісні навзаєм версії цієї