Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

Жменька голландських моряків, котрі зазнали найважчих випробувань, принаймні двічі порушила ці залізні правила. Це додало до законів боротьби з безособовим жахіттям людського акценту. І може, це зовсім не була ризикована екстравагантність чи сентиментальна пісенька про симпатію, яку співають посеред крижаної пустелі, а суттєвий елемент захисту. Обидва випадки пов’язані з домом. Бо це був справжній дім.

Отож, 6 січня 1598 року, у день Трьох Царів, зимувальники, нехтуючи тим, що діється навколо, вирішили відзначити свято, як на батьківщині. Навіть розсудливий капітан ван Гемскерк скорився шаленству і наказав виділити команді із танучих запасів добрячу порцію вина, два фунти муки, з якої спекли кекс і хрустке печиво. Глінтвейн із приправами настільки розохотив команду, що вона пустилася в танок, і кілька разів yтнулa улюбленого партача, танець з капелюхами і лови. Моряки влаштували конкурс на Імператора Нової Землі та обрали Мигдалевого Короля. Ним став хворий, зовсім юний моряк Якоб Шедам, котрий незабаром помер, але того пам’ятного вечора востаннє усміхався, радше друзякам, аніж світові. Хроніст каже, що все було так, як у нашої дорогої родини у вітчизні, на яку покликається лише раз врочистою формулою patria.

Не відомо, кому це спало на гадку, — може, то витвір колективної уяви, — втім, коли врешті постав дім (правду кажучи, то була собача буда), йому вирішили надати стилю. Над низькими дверима намалювали чорною фарбою трикутний портал, зобразили також два вікна, симетрично розташовані на фронтальній стіні (насправді дім був без вікон). До плаского даху прибили східчасту аттику з корабельних дошок, яку невдовзі зніс сніговий буран, відверто ворожий цим естетичним витребенькам.

Коли 13 червня 1598 року два вбогі човни вирушили у зворотну путь, ніхто не наважився озирнутися і поглянути на покинутий дім, на цей пам’ятник вірності — з трикутним порталом і двома фальшивими вікнами, у яких зачаївся смолянистий морок.

Дивна то річ, але найміцніше у нашій пам’яті закарбовуються постаті великих філософів із того періоду, коли їхнє життя точиться до краю. Сократ підносить до уст келих цикути; Сенека, якому раб перетинає вени (є такий образ Рубенса); Декарт, котрий тиняється холодними палацовими покоями у передчутті, що роль учителя шведської королеви стане його останньою роллю; старий Кант нюхає тертий хрін перед виходом на щоденну прогулянку (ціпок суне вперед і дедалі глибше занурюється у пісок); Спіноза, виснажений сухотами, терпляче шліфує лінзи, проте він уже такий слабкий, що не зможе закінчити Трактату про веселку… Галерея шляхетних дідуганів, бліді маски, гіпсові відливки.

В очах біографів Спіноза неодмінно виглядає ідеалом мудреця — до решти зосереджений над витонченою архітектурою свого твору, досконало байдужий до матеріальних справ, вільний од пристрастей. Та все ж існує певний епізод його життя, який одні оминають мовчанкою, а інші вважають незрозумілим вибриком молодості.

Отож, 1656 року помер батько Спінози. Барух мав у родині славу дивака, юнака без практичного чуття, який тринькає дорогоцінний час, вивчаючи незрозумілі книги. Завдяки спритним махінаціям (головну роль у них відігравала зведена сестра Ребека та її чоловік Касерес) його позбавили спадку, сподіваючись, що неуважний юнак навіть не помітить цього. Проте сталося інакше.

З енергією, якої ніхто від нього не сподівався, Барух розпочав у суді процес; він залучив адвокатів, викликав свідків, був конкретним і палким, досконало орієнтуючись у найдрібніших нюансах процедури і переконливо виглядаючи у ролі утиснутого в правах, покривдженого сина.

Порівняно швидко впоралися з поділом нерухомості (щодо цієї матерії існували чіткі юридичні приписи). Аж тут несподівано настав другий акт процесу, який породив у загалу відразу та ніяковість.

Барух, наче у нього вселився сатана жадібності, почав сперечатися мало не за кожен предмет, що походив із батьківського дому. Почалося від ліжка, на якому померла його мати Дебора (він не забув також і про темно-оливкові занавіски). Відтак Барух домагався позбавлених вартості речей, пояснюючи це емоційною прив’язаністю. Суд дуже нудьгував і не міг втямити, звідкіля у цього аскетичного юнака береться нездоланне бажання успадкувати коцюбу, цинковий дзбанок із відірваним вушком, звичайний кухонний столик, порцелянову фігурку пастушка без голови, зіпсований дзиґар, що стояв у сінях і був оселею для мишей, чи образ, почеплений над грубою і настільки закіптюжений, що скидався на автопортрет смоли.

І Барух виграв процес. Тепер він міг гордовито всістися на піраміді своїх трофеїв, зневажливо позираючи на тих, хто намагався позбавити його спадку. Але він цього не зробив. Спіноза взяв лише материне ліжко (з темно-оливковими занавісками) — решту подарував своїм переможеним на процесі суперникам.

Ніхто не міг зрозуміти, навіщо він так вчинив. Усе це виглядало явною екстравагантністю, проте у суті своїй було сповнене глибокого сенсу. Так, наче Барух хотів сказати, що цнота зовсім не є притулком для слабких, а акт зречення є актом відваги тих, хто відмовляється (не без жалю і вагання) від речей, якими прагне володіти загал, задля справ незбагненних і величних.

Його випадково відкрили у двадцятих роках, точніше в 1924 році, у лейденського антиквара. Три сторінки паперу кремового кольору, розміром 11,5x17 сантиметрів, зі слідами вологи, але текст добре зберігся, почерк дрібний, виразний і цілком читабельний. Невідома особа вклеїла листа на внутрішній бік обкладинки старовинного, колись дуже популярного роману Лицар лебедя, виданого амстердамським книгарем Колом 1651 року.

Більшість дослідників (Ізарло, Жиль, Кларк, де Фріз, Бореро, Ґолдшнайдер) скептично відгукуються про це відкриття, і лише молодий історик і поет із Утрехта ван дер Вельде (якого, до речі, за таємничих обставин закололи стилетом неподалік від Схевенінхена) затято й до кінця боронив автентичності листа. Його автором —